Василь Биков - Знак біди

а сам коваль переїхав до родичів у Лепель. А тепер і не знати, чи там хтось працює, принаймні влітку кузня була на замку.

За гостинцем у Висілках був ще один чоловік, Корнило, теж беручкий до всякого діла, він то вже придумав би щось чи знайшов у своїх запасах... Але в Петрика з ним давно не було дружби, скорше навпаки, вони були майже ворогами і не віталися. Причиною ж була Степанида, яка дівкою кохалася з цим Корнилом, але побралася з Петриком, — замолоду він був гарним парубком і музикою, не те що цей вовкуватий Корнило. Справді, той мав дуже важкий характер, коли вже кого не вподобає, то дивитиметься зизом[34] поки й віку. А ще був він скупий та жадібний, хоч жив завжди непогано, працював не в колгоспі, а на пожарні в містечку і мав умілі руки: міг рівно настелити підлогу, зв’язати віконну раму чи навіть вимурувати піч. Ні, до Корнила він не поткнеться, краще попитати при оказії ще в когось на Висілках.

Петрик накурився досхочу, відкашлявся — мабуть, треба було братися до діла. Ага, перш за все посипати чого-небудь курям, і він, знайшовши на кадубі старий дерев’яний ґарець[35], зачерпнув ним у крайньому засіку ґрису[36], виніс із сіней. Кури, мабуть, уже чекали на нього і, тільки-но забачили із ґарцем, стрімголов кинулися з-під плоту, з городу, від повітки, і він щедро сипонув на подвір’я, щоб вистачило всім. Поки ті моторно дзьобали на втоптаній землі подвір’я, визбирували в моріжку, він думав: яка мінлива доля й що вона виробляє з людиною! Хіба колись господар у Яхимівщині годував зранку курей! Чи він не мав іншої, більш важливої справи по господарству? Самої скотини тут тримали більш як десяток голів — кінь, молода лошичка, дві ялові корови, шість чи вісім овечок. Ну й свиней, звичайно, не менш як зо дві — вгодований кабан і менший, на друге літо, підсвинок. Правда, й рук було більше. Та ось пішло нанівець, тільки й клопоту, що корівка, мале порося та ці дев’ятеро курей. Від коня та всіх клопотів про нього звільнив колись колгосп, овечки непомітно самі вивелись, та й хто б їх доглядав? Діти рано повилітали з батьківського гнізда, не повернеш. А тут ця війна — вона, либонь, діб’є вже остаточно.

Все покашлюючи, Петрик постояв на вичовганих ногами каменях біля порогу, поки не вирішив нарешті взятися за картопляний бурт[37]. Картопля добре вродила цього року, в городі її вже викопали й засипали повну яму, але ще має бути не менше. До ями ж уже вкотре під весну набігає вода, тому решту треба закрити в бурт на пагорбі в кінці городу — так завжди робили на хуторі в урожайні на картоплю роки. Картопельку треба було берегти, вона здавен була головним набутком із поля — хліб родив не завжди й на весну закінчувався, а картопельки частенько вистачало до нової. Коли її вчасно вибрати, вберегти від морозу, води, то вистачало собі й скотині — картопелька вже не один рік рятувала від голоду.

5

Кілька днів підряд осіннє небо навально важніло від хмар, сильно рвав вітер, заходячи то з одного, то з іншого боку, а потім усе стихло, вночі потеплішало, й під ранок сипонув дощ. Прокинувшись на світанні, Степанида почула його шепітну мову за стіною й подумала, що сьогодні, мабуть, доведеться зачекати з коровою. Петрик ще лежав у кутку й навіть не кашляв, мабуть, спав, а вона встала з помосту, вийшла до сіней. На Ганку трохи дзюрчало зі стріхи, а під діркою в сінях уже розпливалася по землі темна калюжа. Степанида вже вкотре гнівно спом’янула свого недбалого чоловіка й підсунула цебрик під те місце у стрісі, звідки мірно капало вниз. Звикнувши рано вставати, Степанида зрозуміла, що сну вже не буде, тим більше що за рядниною вже заворушився-закашляв Петрик, шукав свого капшука — дня він не міг розпочати, щоб не подиміти. Сонно попозіхавши, Степанида взяла з-під вікна кленову, куплену навесні дійницю й пішла у хлів до корови.

Тим часом майже розвидніло. Дощ густенько сіявся з низького туманного неба, але був по-осінньому дрібнуватий, без вітру і ще не наробив на подвір’ї грязюки. Тільки біля воріт хліва в низькому місці блищала брудна гноївка.

На липі зарепетувала ворона — коли б хоч не на якусь біду, стривожено подумала Степанида. Ворона прилітала на липу вже четвертий чи п’ятий ранок — усівшись на вершечку й звісивши на подвір’я товстий чорний дзьоб, різко каркала, наче когось кликала з лісу. Разів зо два Степанида кидала в неї палицею з дривітні, але ворона сиділа й не лякалася. Накричавшись, вона затихала сама, недовго ще сиділа мовчки, а далі тяжко зістрибувала з гілки й, часто махаючи крильми, летіла через хлів до гаю. Позаду на липі тихо гойдалася потривожена нею гілка з кількома поруділими листками.

Не кваплячись, Степанида старанно видоїла Бобовку, радо відзначивши, що добре напасла її вчора в Овечій Балці, — дійниця була повна по вінця. Нічого казати, корівка вдалася на славу, ще молода, невибаглива до їди й молочна; Степанида берегла її мов найбільший скарб. Як на ці часи, така корова — просто розкіш.

Вона вийшла з хліва, подумавши, що Бобовці треба кинути оберемок отави — щоб якусь годину поласувала в хліві, а самій, поки дощ, може, зварити крупнику чи картоплі — вже кілька день вона не палила в печі й не готувала гарячого. Одначе не встигла вона дійти до порогу, як до її слуху, ніби з-під землі, долинув приглушений, але могутній нутряний гуркіт. Ще не розуміючи, що це, вона визирнула із-за паркану у бік воріт і остовпіла: їхньою дорогою від битого шляху, важко перевалюючись на баюрах, сунулося в дощовій млі щось величезне, сіре й туполобе, що не відразу нагадало Степаниді машину. Ззаду котилося щось менше, з високою, як у самовара, трубою, й вітер доніс на подвір’я запах диму, наче від дров. На мокро-лискучих боках машини світилися якісь літери, а величезні колеса не вміщалися в нешироких коліях і одним боком м’яли-топтали чорнобиль на узбіччі. Машина повільно, але з якоюсь неухильною неминучістю наближалася до садиби і ще через мить зі змореним тяжким диханням посунула у ворота й спинилася на подвір’ї. Те дихання її стало ще дужчим, у дворі засмерділо бензином. З високої колокабінної