Василь Биков - Знак біди

приступки зіскочив мізерненький чоловік у капелюсі й довгенькому пальтечку, якого Степанида відразу впізнала: то був колишній містечковий вчитель Свянтковський.

— День добрий, пані Багатько, — з незвичною люб’язністю привітався вчитель, несучи загадково-солоденьку усмішечку на гостроносому личку. — Гуж розпорядився прийняти на квартиру німецьку команду. Ну й — щоб усе було добре.

Степанида, однак, мовчала, безтямно поглядаючи на машину, брезентовий верх якої підпирав низьке гілля лип. І справді, тієї ж миті брязнули залізом двері, і на подвір’я зістрибнули одразу двоє. Ще не роздивившись ні їхнього одягу, ні облич, з чогось невловно-настороженого, що йшло від їхніх постатей, Степанида зрозуміла, що це — німці. Тільки коли ті рушили подвір’ям до неї, вона подумки зауважила собі, що вони ходять, як люди, на двох ногах і, здається, навіть без зброї — той, що зіскочив із цього боку машини, був у тіснуватому, з безліччю ґудзиків на грудях мундирчику; на молодому білому обличчі його за круглими окулярами в чорній оправі блукав зовсім не злий звичайний хлоп’ячий вираз, на голові з високо підстриженою потилицею сиділа якась розчепірена, без козирка, шапочка-пілотка, і з коротких рукавів мундирчика звисали тонкі руки. Але другий, що якось прудкенько викотився із-за машини, був зовсім інакший — кругленький, товстуватий чоловік із надто жвавим, навіть метушливим поглядом, яким він умить охопив подвір’я, хлів, хату й щось буркнув їй — невдоволене й вимогливе. Але вона не зрозуміла його й сама не своя стояла з дійницею посеред подвір’я.

— О, млеко!

Тільки тепер до її свідомості; дійшло, що заїхали німці сюди не так собі, а квартирувати, як сказав учитель, і питаються про молоко — хай вони ним подавляться, — їй не шкода було молока. Але вони не кинулись по молоко, вчитель заґерґотів щось до цього вертлявого й кругленького, і вона, ніколи не чувши, щоб так говорили, аж із цікавістю й подивом вслухалася, але не зрозуміла жодного слова. Мабуть, Свянтковський добре вмів по-німецьки, а німець по-нашому не знав нічого й тому сказав щось учителеві по-своєму. Свянтковський обернувся до Степаниди.

— Пан германський фельдфебель питає, чи свіже це молоко?

— Свіже, чому ж ні, — сказала вона й поставила на край моріжка дійницю, уздовж берегів якої гойдалася, ще не влігшись, молочна піна.

Вони недовго поґерґотіли щось, наймолодший підтюпцем повернувся до автомобіля й приніс звідти білу плескату кварту. Свянтковський обережненько зачерпнув повну кварту сиродою й послужливо подав панові фельдфебелеві. Той поважно узяв і, зігнувшись, щоб не облити випнутий животик, випив молоко й перекинув у повітрі кварту.

— Іст гут!

Вчитель аж якось веселіше зачерпнув ще молодому, в окулярах. Вийнявши руки з короткуватих рукавів мундирчика, той також випив. Потім кварту взяв присадкуватий немолодий німець із рябим, наче від віспи, обличчям і також випив. Але четвертий, високий, як жердина, вдягнутий в якийсь балахонистий комбінезон, тільки скуштував із кварти й одразу виплеснув молоко на траву; зелений моріг побілів, ніби взявся цвіллю. «Не сподобалось, щоб ти зслиз[38]», — подумала Степанида. Сама не своя, вона покірно стояла біля дійниці, оглядаючи несподіваних приїжджих, серце її сильно калатало в грудях, але, здається, якоїсь загрози на їхніх обличчях чи в руках не було видно. «Може, нап’ються й поїдуть далі», — подумала вона, мимоволі повторюючи:

— Добре молочко, добре.

Німці, однак, не звертали на ці слова жодної уваги, як і на неї. Доки інші пили, фельдфебель потинявся сюди-туди подвір’ям, вона подумала: поверне до хати, коли ні — рушив до хліва, далі підійшов до криниці. Свянтковський, шморгаючи в росяній траві новими чобітьми, подався за ним, і вона чула, як вони там ґерґотіли щось незрозуміле для неї по-німецькому.

Ті, що напилися молока, також по одному перейшли до криниці, щось їх там зацікавило. Вона стояла біля дійниці, не знаючи, чи вже піти кудись подалі з очей, чи ще зачекати. Але, мабуть, треба, щоб тут був господар, який десь пропав і не з’являється. Чи він не бачить, хто до них завітав?

— Пані Багатько! — знову гукнув її Свянтковський. — Германський фельдфебель має бажання спробувати вашої води. Принесіть, будь ласка, відро.

— А, відро! Зараз...

«Таки зібрались», — злостиво подумала вона, підтюпцем трюхикаючи до сіней. Там вона здавлено-наляканим голосом крикнула в хату: «Петрику!» — і, пліснувши рештки води в цебер, винесла на подвір’я нове цинкове відро, яке в неї перехопив наймолодший, в окулярах. Прив’язавши відро до ланцюга, він спритно розкрутив барабан і, щойно відро бовтнулось у воду, став легко витягувати залізною корбою, а інші, нерухомо стоячи біля зрубу, чекали. На неї вони знов перестали зважати, й вона вже вирішила податись до хати, щоб таки випхати звідти Петрика. Та в цю мить він і сам з’явився на ґанку — в капцях на босоніж пройшов повз неї до криниці і з якоюсь лякливою обережністю зняв з голови сукняного, з обвислим козирком картуза.

— Еге, добра вода, знаєте, — ледь тремтячим, мабуть, від хвилювання голосом заговорив Петрик.

Німці вже витягли відро й плескали з нього в якийсь зелений глечик, стримано перемовляючись між собою. Але ніхто з них, крім Свянтковського, навіть не глянув на господаря хутора, і тільки коли вчитель щось буркнув, дзюбатий німець зміряв Петрика неквапливим поглядом. Той вклонився ще раз, і тоді молодий, що стояв ближче до нього, дістав з кишені коробку цигарок, спершу взяв одну собі, а другу дав Петрикові. Петрик, продовжуючи бгати шапку, незграбно узяв цигарку й стояв з нею, ніби не знаючи, що робити. Тим часом німець чвиркнув запальничкою і прикурив, Петрикові, однак, прикурити не підніс.

Вони там щось проґерґотіли, мабуть, говорили про криницю, а Степанида взяла з подвір’я дійницю й пішла до сіней. Зачиняти двері вона побоялася, із сутінку сіней поглядала на німців, слухала, як Петрик якось надто швидко й по-чоловічому просто прослизає до їхньої компанії.

За хвилину він уже щось тлумачив там, то показуючи на подвір’я, то тицяючи рукою в криницю; шапку, проте, не надягав, дрібний дощик сіявся на його лисувату, з рештками сивого волосся, голову. І вони слухали його, навіть не перебиваючи. Ця легкість його ставлення до німців не сподобалась, однак, Степаниді, і вона подумала: чи не поведе він отих гостей ще й до хати? Пускати їх до хати вона чомусь не хотіла, хата була недоторканим її притулком, який треба було берегти від чужинців. «Хоч би вони швидше поїхали», — думала вона. Та, з усього видно, виїжджати вони