Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

копичку, мене сміх розібрав: викапаний Батта Маланья, коли ото сопучи й витираючи піт, збиває капелюх набакир!

У Батти Маланьї все якось ковзало: по його довгастому обличчю ковзали очі й брови, ковзав ніс над недоладними вусами й підборіддям, ковзали плечі, ковзало пухке черево, що звисало майже до самої землі, бо кравець, бачачи, як воно колишеться над товстенькими ніжками, мусив пошити найшироченніші штани, і здалеку здавалося, ніби замість штанів на Маланьї довгополий сурдут.

Як чоловік з отаким лицем і таким черевом міг бути затятим злодієм, я не годен збагнути й досі. Адже й злодії, здається мені, повинні мати якусь подобу, а то ж опудало, та й годі. Не ходить, а, заклавши руки за спину, спроквола човгає ногами, поколихує черевом… Не говорить, а вичавлює з себе м’якенькі звуки, наче нявкає. Якщо була в нього хоч крихта совісті, то як він примудрявся мирити її з постійними крадіжками, добре знаючи, що занапащає нас?

Як я вже казав, виправдовуватись перед нами потреби він не мав. Ну, а для себе самого повинен же був знайти якусь причину, бодай вибачення? Чи, може, бідолаха крав лише задля розваги?

Батта Маланья зробив помилку, узявши собі дружину шляхетного роду, тоді як сам походив з низів, і тепер потерпав від її сваволі та гордування — вона була з тих, що вимагають шани до себе. Вийшла б та жінка заміж за рівню, то, либонь, отак би не комизилась. А Маланьї вона повсякчас нагадувала про своє походження і не минала найменшої нагоди, аби сказати, що в її родині ведеться отак і отак. І Батта Маланья, аби скидатися на синьйора, слухняно робив так, як вимагала дружина. Але це йому дорого коштувало! Сім потів з нього лилося, а пуття ніякого.

Та ще й незабаром по весіллі синьйора Гуендаліна тяжко захворіла. Зцілитися від тої недуги вона могла лише ціною непосильної для неї жертви: мусила відмовитись від багатьох смаковитих страв, улюблених пиріжків з трюфелями, а надто від вина. Ясна річ, синьйора багато не пила, вона ж бо шляхетного роду, але їй не слід було й губи вмочати у вино.

Коли ми з Берто були ще хлопчаками, нас іноді запрошували до Маланьї на обід. Що вже ми попотішилися, слухаючи, як він навчав свою дружину здержливості, прохав не їсти того, що може їй зашкодити, — наче проповідь казав, — а сам тим часом аж приплямкував од задоволення, поїдаючи найсмачніші страви.

— Ніяк не можу втямити, — промовляв Батта Маланья, — чому задля миттєвого вдоволення, котре відчуваєш, ковтаючи, скажімо, оцей шматочок (і він ковтав шматок), людина сама себе прирікає на цілоденні муки? Ну що тут особливо смачного? Коли б я піддався такій спокусі, то безумовно вважав би себе приниженим у власних очах. Розіно! — (він підкликував служницю) — А дай-но мені ще трішки! Ото смаковитий майонез!

— Ма-йо-не-е-з?! — аж стогнала обурена синьйора. — Припини це неподобство! Ти побачиш, бог покарає тебе — відчуєш на собі, що таке хворий шлунок! Отоді навчишся бути уважнішим до дружини!

— Як, Гуендаліно! Хіба я не уважний до тебе? — вигукував Маланья, підливаючи собі вина.

Синьйора, не тямлячись від гніву, зривалася з місця, вихоплювала з його рук склянку і вихлюпувала вино за вікно.

— Ну, навіщо ти так? — жалібно питав Маланья.

А вона:

— Бо це для мене отрута! Бачиш, я й собі налила ковточок? Так от, візьми і вилий його за вікно, як я зробила, ясно?

Ображено всміхаючись, він поглядав то на Берто, то на мене, то на склянку, то на вікно і врешті промовляв:

— О боже, ну ти ж не дитина! Щоб я силоміць?.. Е ні, люба, ти сама мусиш усвідомити… Сама приборкай бажання…

— Та як же?! — кричала Гуендаліна. — Як я можу стриматись, коли в мене повсякчас перед очима спокуса! Ти навмисне п’єш, аби роздражнити мене. Ти смакуєш, прицмокуєш, розглядаєш вино на світло, милуєшся ним. Іди геть, я тобі кажу! Інший би чоловік, щоб не мучити дружину…

Маланья пристав на ту умову і вже не пив вина, аби подати дружині взірець здержливості, щоб і їй не кортіло.

А сам ще завзятіше крав. Як же інакше! Мусив же чоловік якесь діло порати!

Та трохи перегодом він спостеріг, що синьйора Гуендаліна нишком попиває. Виходило так, ніби вино їй і не шкодило, аби тільки чоловік не бачив! А раз таке діло, то й Маланья запив, однак не вдома, щоб не дратувати її.

Красти він усе ж таки не облишив.

Я знаю, що Батта Маланья жадав усім серцем стати батьком і з нетерпінням чекав, коли ж нарешті дружина порадує його, народивши дитину, і таким чином віддячить за нескінченні прикрощі, яких доводиться зазнавати від неї. Тоді злодійство мало б мету, виправдання: чого, мовляв, заради діток не зробиш!

А синьйора Гуендаліна щодень хиріла та всихала, і Маланья не смів навіть заїкнутися їй про свою заповітну мрію. Ану ж вона від природи безплідна! Та й поза всім з недужою слід поводитись обачно: не доведи господи, ще помре від пологів… Окрім того, вона навряд чи й доносить дитину — це великий ризик.

Отож Батта Маланья примирився зі своєю бездітністю.

Та чи справді щиро? Хай там як, а по смерті синьйори Гуендаліни він цього явно не показував. Щоправда, оплакував її, та ще й як гірко, як ревно! І згадував вельми поштиво. Він навіть не побажав узяти на її місце іншу синьйору — авжеж, не побажав, хоч міг би: адже зробився не тільки гладким, ще й дуже багатим, — а одружився з молодою донькою сільського орендаря — меткою дівчиною, здоровою і веселою. Може, він і поквапився трохи з тим весіллям, але ж маємо зважити на те, що Батта Маланья був уже далеко не юнаком, отож не міг довго зволікати.

Оливу, доньку П’єтро Сальвоні, нашого орендаря з Дуе Рів’єре, я знав іще дівчинкою.

Завдяки їй у моєї сердешної матері зблиснула надія, що я нарешті вже схаменувся і набув смаку до сільського життя. Материній радості не була меж. Та на лиху годину якогось дня злюща тітка Сколастика відкрила їй очі:

— Чи тобі вже повилазило? Хіба не бачиш, дурноверха, що він учащає в Дуе Рів’єре?

— Атож. Ходить туди оливки збирати.

— Одну оливку, одну-єдину, пришелепувата!

Тоді мама завдала мені доброї прочуханки. Ти, каже, смертельний гріх на душу візьмеш, коли намислив бідну дівчину з пуття збити!

Однак мені таке не загрожувало. Олива була доброчесна дівчина, доброчесна аж занадто, бо дуже добре