Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

- Випускний клас, Лів, готова? - Мама скидає невидимі порошинки з мого плеча, коли ми всі сідаємо за столом для сніданку.
- Звісно!
В мені справді вирує божевільне передчуття. Перший навчальний день. Я побачу Роя. Від цієї думки серце заходить у прискореному бігу.
Минулого року ми кілька разів намагалися з ним перетнутись, але весь час щось не дозволяло – то я хворіла, то він їхав на змагання. Момент був втрачений, але моя закоханість не зійшла нанівець. Я все ще таємно зітхаю по ньому, сподіваючись, що якось він таки підійде до мене і запросить кудись.
- Постарайся. Нью-Йоркському університету потрібні лише найкращі студенти.
- Обов'язково, мамо.
- Тільки спідницю цю я радила б тобі переодягнути на ту, що я подарувала тобі перед поїздкою. Мені здається, вона найкраще підійде до образу.
Прискіпливо дивлюся на модну спідницю, що я привезла з Європи. Яскраво-жовту із замком збоку.
- А мені здається ця досить непогана. Урвала її за знижкою. Дивись, яка тут застібка хитромудра.
- І все ж, - м'яко наполягає мама, погладивши мою руку і навіть не глянувши на застібку, - мені буде приємно, якщо ти одягнеш мій подарунок.
- Гаразд, - здаюся, киваючи.
Цю завтра вдягну. Яка власне різниця?
- Таак, що тут у нас? - Плюхається навпроти Зак. Обвівши стіл очима, хапає сендвіч із шинкою та склянку соку, – Сьогодні буду пізно. Іду на вечірку до Райана.
- Наскільки пізно? – хмуриться мама.
- Близько опівночі.
- Зак.
- Мамо, не починай. Перший учбовий день. Потім цілий тиждень буду паінькою.
Паінька і Зак два зовсім різні поняття, але мама відпускає його. Райан його старий друг, з батьками якого наша сім'я товаришує досить давно та близько. Було б дивно, якби вона заборонила.
- А де тато та Скайлер? - Запитує Ейдан, запихаючи в рот ложку шоколадних пластівців з молоком.
Сніданки у нас завжди проходять бурхливо. Троє дітей – це завжди гам, бардак та сива голова місіс Грант.
- Тато поїхав на роботу, а Скайлер ... - на обличчі мами з'являється спантеличеність, - не знаю. Він уже мав спуститися. Вчора чула, як він прийшов додому. Піду покваплю його.

Але підвестися з-за столу мама не встигає, бо об'єкт нашої розмови входить на кухню сам. У рушнику, обгорнутому навколо його стегон.
Я мало не давлюся соком. Очі повз волі оббігають підтягнутий торс, широкі плечі, кілька кубиків на животі і пару шрамів на ребрах. Один більший, інший менше. В обличчя тугою хвилею вдаряє фарба, змушуючи мене відвести погляд і уткнутися в шматок відкусаної мною шинки на тарілці.
- Емм, Скайлер, - у голосі мами виразно чути шок, - Ти чому у такому вигляді? В нас прийнято одягатися для сніданку.
Якби на його місці був Зак, вона б його вже цим же рушником відхльостала, але зараз намагається тримати себе в руках.
- Я б з радістю одягнувся, якби знайшов свої речі, - стриманий тон Скайлера не приховує напружених ноток. – Ще вчора вони були у сумці.
Охнувши, мама сплескує руками.
- Точно. Я винна. Вибач, хлопчику. Я вчора наказала прибрати їх, але забула тебе попередити. У гардеробній ти знайдеш пару футболок та джинсів Зака, а сьогодні після школи їдь будь ласка в магазин і купи собі нових.
- Чого це ти віддаєш мої речі? - Фиркає Зак, знищуючи очима по черзі то Скайлера, то маму.
- Я вважав би за краще одягнути свої речі, - відповідає Скайлер, не звертаючи уваги на випад брата.
Я знову підводжу на нього очі. Чомусь хочеться посміхнутися. І розгубленості мами, яка чітко читається на обличчі, і злості Зака, і байдужості Скайлера. Це ж треба спуститися в такому вигляді і абсолютно безтурботно ось так перед нами стояти. Я з сорому згоріла б у його ситуації.
- Вибач, але твоїх речей уже нема. Їх сьогодні відвезли разом із рештою сміття.

Останні слова неприємно ріжуть слух. Не одній мені. Зважаючи на те, як різко холодіє погляд Скайлера, йому теж.
- Наступного разу, якщо захочете позбутися Моїх речей, спитайте спочатку в мене, - він вимовляє це не піднімаючи голосу, але з явним натиском, змушуючи маму підняти підборіддя.
- Скайлере, ті речі були старі. Я не потерплю, щоб людина, яка живе в моєму домі, ходила до школи як обірванець. Тепер ти під моєю відповідальністю, і я хочу, щоб ти виконав моє прохання. Будь ласка, одягни поки що речі Зака, а після занять сходи в пристойне місце і купи собі нових. Картку тобі Патрік учора видав. Вибери все, що тільки забажаєш. Якщо хочеш, то Лів тобі допоможе? Так, Лів?
Я повільно киваю. Повільно, бо бачу, як кожне слово накладає відбиток на напруженому обличчі Скайлера. І чомусь почуваюся за це винною. Знаю, що мама робить це з найкращих спонукань, але підібрані нею слова звучать досить жорстко.
Нічого не відповівши, Скайлер розвертається і йде.
Зак хмикає.
- Ось хлопці поржуть, коли я їм скажу, що він за мною доношує.
- Зак, - смикає його мама. – Це лише раз. І нічого в цьому поганого немає.
- Звичайно, ні. Він, мабуть, не раз доношував за кимось. У них там навіть труси швидше за все спільні.
Сміх брата викликає роздратування. Я різко встаю, чітко розуміючи, що Скайлер не одягне ті речі, які запропонувала мама. А інших він не має. Окрім тих, у яких він прийшов учора.
По-хорошому, мені має бути однаково після того, як він вчинив зі мною в минулому, але це не так. Внутрішній голос волає про те, що якби не Скайлер тоді все могло закінчитися набагато гірше, тому зараз я просто поверну йому борг.

Збігаю сходами і заглядаю в його спальню. Як я й думала. Хлопець одягнув на себе вчорашні забруднені мазутом джинси та брудну футболку.
Стукаю у двері, привертаючи його увагу.
- Не думаю, що це найкращий варіант для школи, - киваю на його зовнішній вигляд.
- Іншого в мене немає, - він накидає на шию ту саму підвіску, поки я з цікавістю вивчаю його спальню.
Думала, як і у Зака ​​стіл буде завалений якимись папірцями та пакетами з-під їжі, але помилилась. Все навпаки. Ліжко застелено ідеально, навіть я не можу похвалитися відсутністю складок на покривалі. На столі, крім ноутбука, взагалі нічого немає. Наче він тут і не жив ці два дні, а ноут жодного разу не відкривав.
- У мене є, що тобі запропонувати.
Скайлер недовірливо примружується, перш ніж обвести мене поглядом і зупинитися на ногах трохи довше, ніж звичайно. Я переступаю з однієї на іншу, не зовсім розуміючи чим викликала такий інтерес.
- Боюся, фасон і розмір твоєї спідниці мені не підійде. Чи ти про топік?
- Гуморист, так? Я серйозно. Почекай хвилину.
Іду в свою кімнату і діставши з нижньої шухляди приховані покупки, повертаюся назад. Простягаю йому.
- Тримай. Це я купувала братові до дня народження, але тобі зараз потрібніше.
Майже відразу шкодую про те, що сказала про Зака, тому що Скайлер зневажливо кривиться.
- Брату?
- Так. Але він про них не знає. Вважай, що це просто речі із магазину. Абсолютно нові. У вас здається приблизно однакова статура. Тобі повинно підійти. Тим більше, тепер ти теж мій брат.
Ще раз оглядаю хлопця, прикидаючи розмір. Начебто має сісти добре. Хоч Зак і старший на рік, але трохи сухіший.Я брала з розрахунку на те, що до дня народження він ще підкачається.
Скайлер відкидає на стіл джинси та відкриває пакет із футболкою. Чорна з черепом та написами, які складно розібрати. Раптом усвідомлюю, що йому вона навіть більше підійде за Заку. На вигляд небезпечна, не зовсім мені зрозуміла, але привертає погляд. Прямо як він.
– А як же подарунок? - Оглянувши футболку, Скайлер переводить очі на мене.
Знизую плечима.
– Подарую щось інше, не проблема. Тобі зараз потрібніше.
Він знову розглядає рисунок.
- Ну не знаю.
Мені навіть прикро стає. Я так довго вибирала її, близько години точно блукала магазином, щоб вибрати найкращу, а він носом крутить.
- Слухай, якщо не подобається я заберу і одягай, що хочеш.
Простягаю руку, щоб забрати, але Скайлер смикає річ на себе. У світлих очах з'являється щось віддалено схоже на посмішку. Дуже віддалено, швидше навіть інтуїтивно натякає на неї, тому що вираз обличчя не змінюється зовсім.
- Та ні, на безриб'ї і рак риба. Візьму.
- Серйозно? На безриб'я? Я за цього рака п'ятдесят євро віддала.
Не те, щоб я хотіла дорікнути йому в дорожнечі речі і в широті своєї щедрої душі, просто неприємно, що не оцінив. Адже я допомогти хотіла, а в результаті почуваюся так, ніби віддаю йому таку ж футболку, як зараз на ньому. Брудну та стару.
Ще секунду тому сіро-блакитні очі раптом темніють, а найменше нагадування про усмішку розчиняється. Наче небо хмарами заволокло і ось-ось гроза почнеться. Я мимоволі відступаю, відчуваючи, що зробила щось не так, але не зрозумію що.
- Я поверну гроші. І за джинси також. На бирці цінник залишився?