Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— Невеликий. Та коли я дізнався, що вона була твоєю студенткою, то просто не зміг не погодитись. Узагалі-то, вона кілька разів на тебе посилалася.

Дідько, краще б вона взагалі мене ніколи не знала.

— Я й гадки про це не мав. Ми спілкувалися, лише коли вона була студенткою.

— Я зараз дивлюся на її сторінку в фейсбуці. Стільки людей пишуть добрі слова. Певно, це була особлива дівчина.

Якби ж я знав. Я переводжу Джуліана на гучномовець і пробую знайти її в пошуковику на своєму ноутбуку. Перше посилання — її профіль у твітері. Я натискаю, і з’являється світлина.

Це вона. Усміхається.

Я не бачив цього обличчя й цієї усмішки багато років. Тепер у голові зринають яскраві спогади.

Вона була красива дівчина. Втім, не у звичному сенсі. Тепер, здається, я пригадую: її батько був ірландцем, а мати — родом із Гаїті. Вона могла б зійти за бразилійку чи іншу красуню змішаної раси. Це була неповторна дівчина.

Я кидаю винуватий погляд на пробірку з її кров’ю, що лежить поруч. Принаймні ми маємо її ДНК...

Збочена думка. Навіть як на біолога.

— Я чув, що ведмедя впіймали.

— Так. Я вчора його бачив.

— Гадаю, це добре.

— Гадаєш?

— Мене возили на допит, — кажу я, і це майже зізнання.

— Це не дивно.

— Може, й так. Та якийсь час вони вважали, що її вбив я.

— Це, трясця, стрьомно.

— І я про те ж.

— На щастя, вони дуже швидко дізналися правду.

— Так... — повільно відповідаю я.

— Так? Щось твій тон не вселяє впевненості.

— Що? Я її не вбивав.

— Я ніколи в тобі не сумнівався, — різко відповідає він.

— Просто... знаєш, як воно буває з першим враженням? Часто саме ним і керуються люди.

— Тео, я перестаю тебе розуміти. Про що ти?

— Не знаю. Просто річ у детективі, з яким я спілкувався. Він був розумний. Дуже досвідчений. Не думаю, що він так легко розпрощається з початковою версією.

— Але ж вони з’ясували, що її вбив ведмідь, і знайшли його.

— Так. Так.

Я беру пробірку й кручу її між пальцями в сонячному світлі, що сочиться крізь діру у дверях. Усередині щось зблискує.

— Ти вже говорив із батьками? — питає Джуліан.

Я щулюся й бачу волосину. Коротку, рівну щетинку, яких на людині — принаймні на здоровій — не побачиш.

— Тео?

— Слухай, Джуліане, у тебе є хтось, хто знається на ведмедях?

— Ми фінансували проект із розмаїття ведмедевих. Хочеш із ними поспілкуватися?

Я не знаю, що питати.

— Ні. Гм... У мене є зразок її крові і, можливо, ведмежа шерстина.

— Ти сам зібрав?

— Ні. Не зовсім. Не зважай.

Я кладу пробірку назад на столик.

— Хочеш, щоб я їх комусь показав?

— Ні, наскільки мені відомо, цим займається Служба рибних ресурсів та диких тварин. Моя цікавість, напевно, якась нездорова.

— Твоя цікавість наукова. Якщо хочеш, можемо почекати, що вони скажуть... хоча сумніваюся, що вони ще щось зроблять, хіба просто підтвердять, що це був ведмідь. А мені було б цікаво, чи не хворий він — або ж, може, річ у Джуніпер, може, щось у ній спровокувало напад. Уся та маячня, мовби ПМС приманює ведмедів — це ж міф, правильно?

— Чесно кажучи, не знаю, чи достатньо з цього приводу зібрано даних. Так чи інакше, розглядати таку версію — це вже занадто.

— Може, й так, — каже Джуліан. — Та дозволь запитати: якби у Джуніпер була пробірка з твоєю кров’ю та ведмежим хутром, ти б хотів, щоб вона показала її експертам?

— Так. Проте я не знаю її достатньо, щоб стверджувати, чи хотіла б цього вона...

— Повір мені, я певен, що хотіла б. Надсилай.

— Гаразд.

Будь-що, аби тільки спекатися цієї пробірки.

— То ти ще не говорив із її мамою? — питає він знову.

Щось є у тому, як він вимовляє це «ще». Так, ніби це обов’язок, який я маю виконати.

От дідько. Звісно, я мав їй зателефонувати. Який же я козел. Нормальна людина давно би зателефонувала батькам і сказала, як їй шкода.

Я вагаюся.

— Ні. Я намагався дістати її номер.

— У поліції тобі його не дали?

Я навіть не додумався спитати.

— Я... Я мав ось-ось його отримати.

— Я надішлю тобі у повідомленні. Зателефоную пізніше. Краще подзвони їм якнайскоріше. Як-не-як ти був її улюбленим викладачем.

Улюбленим?

— Так. Я одразу ж це зроблю.

— Добре. Я відправлю кур’єра по зразок. У мене є лабораторія, де результати можна отримати майже одразу, хай пізніше розкажу.

Ретельний, мов чорт, Джуліан.

Ми прощаємось, і я одразу ж отримую повідомлення з номером матері Джуніпер.

Як взагалі можна передати такі почуття словами? Як почати пояснювати, що винен саме ти?

Я знаю, що, сидячи тут, у темряві, відповіді я не знайду. Я просто набираю номер і сподіваюся, що хоча б раз у житті знатиму, що слід казати в потрібну мить.

Розділ 12

Метелики

— Алло?

Голос матері Джуніпер трохи схвильований, проте рівний. Для неї кошмар почався кількома днями раніше, коли Джуніпер зникла. Гадаю, вона мала час підготуватися до найгіршого.

— Добридень, мене звати Тео Крей. Ваша донька була моєю студенткою кілька років тому. Хотів би висловити вам співчуття.

Співчуття — який безглуздий спосіб сказати, що я взагалі не знаю, що казати.

— Професоре Тео? — вона підвищує голос. — Дякую, що зателефонували. Для мене це дуже цінно.

— Не знаю, чи ви в курсі, та я зараз у тому ж самому окрузі.

Пропустимо частину де якийсь час вважалося, що я по-звірячому вбив вашу доньку.

— Так. Я знаю. Джуніпер про це згадувала.

— Справді?

— О, так. Вона стежила за вашими дослідженнями. Гадаю, не варто казати, як сильно ви її надихали.

Я?

— Вона була винятковою студенткою.

— Вона вам не говорила, що саме через вас не покинула коледж?

— Ем... ні.

Вона взагалі нічого мені не розповідала, позаяк завжди лишалась для мене не більше ніж пунктиком у списку студентів.

— Вона переживала важкі часи. Проблеми з хлопцями, а за рік до того ще й помер її батько. То був напружений період. За її словами, ви