Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

клацнув затвором: «Вперед!». Якби Гриша міг те передбачити, прибив би поліцая кулаком у своєму дворі. Заручників повели до Ніжинської в’язниці, на тюремному подвір’ї поставили на коліна, двоє німців водили по десять чоловік за рік тюрми, до викопаної ями, один стріляв, міняючи ріжки в автоматі. Розстріл спостерігали ув’язнені з тюремних вікон.

Про Гришу розповів докладніше, бо він жив у нас, ходив зі мною та моїм старшим братом Леонідом до школи, в селі Талалаївці – за буйну вдачу, по закінченні сьомого класу, його випхали зі школи у Володьковій Дівиці, й тітка Ольга вмовила мою матір взяти Гришу до себе. Ми жили у сусідньому селі.

Гриша лишив у моїй душі глибокі зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разів (!) поранений, а через пів року вдома помер від раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обеліски – жертвам сталінізму – репресованим та розкуркуленим, на тому обеліску викарбували й прізвище мого діда, та жертвам гітлеризму – заручникам. Привезли в мішках кістки, зробили сто сімдесят чотири труни – по кількості розстріляних селян за вбитого партизанами німецького майора. Крик, плач. Сльози родичів – тих і тих. Серед них – Гришина дружина (він встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомлені надміру», – як писав Євген Плужник. І над усіма – вічність. І відповідати за все вічності. Люди з часом забувають про злочини своїх одноплемінників та чужоплемінників, хоч і записують їх до книг, але те все – просто статистика, яка нікому не пече й нікого ніколи нічого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумітися, стояли вороже один проти одного.

…Молодша материна сестра Галя одружилася з військовим, вони жили на західному кордоні, двадцять другого червня сорок першого року, коли перші бомби впали на заставу, її чоловік, Ларіон, похапцем вдягнувся, вибіг з квартири, й …по сьогодні. Галя з двома малими дітьми якось добилася до Червоних Партизанів і тяжко гарувала в колгоспі до самої смерті. Дуже тяжко.

Пам’ятаю похорони тітки Галі. Під’їхала колгоспна вантажівка, опустили борти, з колодязя, відром змили багно і гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажівку труну і повезли – позаду йшли буряківниці з її ланки, з руками до колін – повитягувалися на буряках. І її син, офіцер-танкіст, розумний, свідомий чоловік, запросив священника, хоч як сільське начальство не противилося. Пізніше він виконував свій «интернациональный долг» в африканських країнах, втратив там здоров’я і нині доживає віку на куцій пенсії в Білорусі.

…Ще одна молодша материна сестра утонула в річці, купаючись.

…На моїй весільній фотографії під нерівною, клинцюватою стіною нашої хати стоять усі мої родичі. Вироблені й нужденні, у м’ятих піджачках і старомодних хустках, втомлені, невеселі. Хоч і на весіллі. Уламки колись могутнього, великого роду.

І – моя мати.

Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, і матері сходять у могили із серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спізнавши того в отвіт. У моєму серці скипаються сльози, коли спогадую матір в останні місяці, останні дні її життя… Довгі осінні дні вона сидить на канапі, підперши сухеньким кулачком своє маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись і думає щось. Я знаю, вона думає про мене. Її життя – стражденне, її любов – безмірна. Вповні я це зрозумів, лише коли її не стало. І зрозумів якось страшно, не тільки розумом, а всіма своїми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати ні на мить ні свого щастя, ні любові, ні тихої печалі. Вони – тільки на мить, вони є і їх немає. Вони інші в кожну хвилю, але без них – немає життя. Ми силкуємося передати її на папері, але передаємо лише ілюзію любові, горя, щастя. Не можна осягнути чужої любові, як не можна передати комусь своєї. І через те маємо особливо дорожити отими щімкими митями, купати в них власну душу й намагатися не приносити іншим спасенним душам горя.

…Так, не було в світі більшої любові, як у моєї матері, й не було ні в кого кращої матері, як у мене. Я розумію, що кожному з нас його мати найкраща…

І все ж… Моя мати справді була надзвичайною, неординарною людиною, тільки не випало, не склалося їй проявити себе. То все – від долі. Власне, я не знаю, доля вибирає людину, чи людина долю. Мабуть, і так і так, і все ж більшою мірою владарює доля. Найперше, людина не вибирає собі батьків, братів та сестер, місце народження. Все життя матері дорікали батьком, називали її куркулькою. І була вона прив’язана обставинами до того шматка землі, де народилася, а потім – куди вийшла заміж – хата, діти, й тяжіла над нею рокованість свого роду та падали важкими гирями біди роду чоловікового. Від природи – надзвичайно обдарована, пам’ятлива (до самої смерті пам’ятала всі вірші, які вчила в школі, усіх людей в обох селах і могла докладно розповісти про життя кожного односельця), мала рвійну, палахку вдачу й була надзвичайно чесною, спочутливою, делікатною. Жила не для себе – для інших. Навіть коли була головою одного з найбільших в Чернігівській області колгоспу, не взяла собі з колгоспного поля, з комори й зернини, й крихти, навіть зарплатні, котра, окрім трудоднів, їй одній у селі, як голові артілі, була покладена законом, ніколи не принесла додому. Колгоспникам зарплатні не покладено, отже, не братиме її й вона. Її зарплатня в ті важкі повоєнні часи йшла на придбання канцприладдя для колгоспної контори, віжок, недогнуздків. Ми одні в селі не мали корови (за що її купити?!). Я один в класі не мав чобіт, а ходив у пошитих з трьох шматків триколірних валянках з чунями, а був уже під парубійком і на вечірницях підгинав ноги під лаву, аби дівчата не бачити мої взувачки, й соромився того страшенно, а в клубі на танцях ховався за спини, простоював десь у кутку; так я й не навчився танцювати, на чому й пізніше, вже в Києві, зазнавав «сердечних збитків» – не завжди міг познайомитися з дівчиною, яка впала в око. Пізніше, коли мати дуже хворіла, я привозив їй ліки, часом – дефіцитні, віддам, приїду через тиждень, а ліків немає. «Де вони, мамо?» Батько махне рукою: «Віддала Груні». «Та ж… синку – затинається і кліпає повіками мати, – Груня хворіша за мене». Одного тільки разу розсердилася, побачивши, що сусідка тими дефіцитними ліками одпоює кабанчика. Тоді, в селі,