Ренсом Ріггз - Карта днів

що треба. Пане Портман, чи є десь тут якесь малолюдне місце, де б ми могли походити, і щоб якомога ближче звідси? Я не хочу, щоб без крайньої на те потреби діти почали контактувати зі звичайними, перш ніж набудуть якогось досвіду.

– Тут є пляж, – відповів я. – Улітку він казково пустельний.

– Відмінно, – сказала пані Сапсан та відправила дітей, щоб вони підготувались. – Я хочу бачити засоби захисту від сонця! – гукнула вона їм услід. – Капелюхи! Парасольки!

Я також збирався вже піти підготуватись, аж раптом згадав дещо вкрай важливе.

– То що ми вирішуємо з моєю сім’єю? – спитав я її.

– Із тією дозою пилу, що вони отримали, вони спатимуть до другої половини дня, – відповіла вона. – Та про всяк випадок ми залишимо тут когось за ними наглянути.

– Окей, а що потім?

– Ти хочеш сказати, після того як вони прокинуться?

– Так. Як повинен я пояснити… чи ви?

Вона усміхнулася:

– Це, пане Портман, вирішувати тільки вам. Але, якщо бажаєте, ми можемо обговорити все під час прогулянки.

***

Заради підхожого для пляжу одягу, оскільки вони такого не мали, я дозволив моїм друзям здійснити наліт на шафи, і коли за кілька хвилин вони повернулися, то в сучасному прикиді мали вельми незвичайний вигляд. Для Олівії та Клер не підійшло нічого, тому вони до власного одягу додали лише крислаті м’які капелюшки від сонця та темні окуляри, що зробило їх схожими на знаменитостей, котрі намагаються сховатися від папараці.

На Мілардові не було нічого, крім величезної кількості сонцезахисного крему на обличчі та на плечах, від чого той став подібним до якоїсь невиразної ходячої брудної плями. На Бронвін був квітчастий топ та безформні лляні штани, Єнох натягнув на себе купальні шорти та стару футболку, а Горацій, у синій сорочці-поло та чінозах6 кольору хакі, з акуратно підкоченими штанинами, виглядав цілком консервативно. Єдиний, хто не змінився, це був – як і доти, похмурий та пригнічений, – Г’ю, котрий сам зголосився залишитись і наглянути за моїми батьками. Я передав йому телефон мого дядька, вивів на екран номер свого мобільника та показав, як мені подзвонити, коли вони почнуть прокидатися.

А потім до кімнати зайшла пані Сапсан, і звідусіль почулося «ух!» та «ах!». На ній був топ із прорізами на плечах та прикрашений бахромою, брюки капрі, розмальовані під тропічну рослинність, пілотські сонцезахисні окуляри, а її вічно зачесане вгору волосся височіло тепер над рожевим пластиковим сонцезахисним козирком. Трохи збивало з пантелику те, що вона була в одязі моєї мами, зате – і це було найголовнішим – вона виглядала цілком звичайно для мого часу.

– Ви виглядаєте так модерно! – проворкотала Олівія.

– І дивно, – озвався Єнох, наморщивши носа.

– Ми мусимо стати майстрами маскування, якщо вже нам судилося подорожувати різними світами, – відказала пані Сапсан.

– Обережно, пані Сапсан, тепер за вами бігатимуть усі неодружені! – зауважила Емма, коли зайшла.

– І хто б казав! – прокоментувала Бронвін. – Ну ж бо, гляньте, хлопці!

Я озирнувся на Емму, і в мене перехопило подих. На ній було купальне платтячко, спідничка якого досягала лише середини стегна. Це зовсім не виглядало скандально, але було найбільш відкритою річчю, що я будь-коли на ній досі бачив. У неї були ноги! Звісно, я здогадувався про це ще з нашої першої зустрічі, але зараз Емма Блум була нестерпно звабливою – і настільки, що мені довелося докласти відчутних зусиль, щоб не витріщатися на неї.

– Ой, перестань, – відповіла Емма дівчинці, а потім спіймала на собі мій погляд і усміхнулася. І та усмішка – боже мій, – вона запалила мене ізсередини.

– Пане Портман.

Я озирнувся, і моя замріяна усмішка розтанула: просто переді мною стояла пані Сапсан.

– А, так?

– Ви готові? Чи ви й досі погано почуваєтесь?

– Та ні, добре.

– Хто б сумнівався, – насмішкувато прокоментував Єнох.

Зачепивши його плечем, я рушив до вхідних дверей. Затим я широко розчахнув їх та повів своїх дивних друзів у широкий світ.

***

Я жив на одному з вузьких бар’єрних острівців під назвою Голчаста Коса: п’ять миль переповнених туристами барів, із будинками вздовж берега, з мостами на обох кінцях; п’ять миль, що розділені навпіл уздовж вузенькою звивистою вуличкою, над якою нависають баньяни7. Його називали островом тільки завдяки довгій канаві з водою, котра відділяла нас від материка десь на тисячу футів, які під час відпливу можна було подолати вбрід, навіть не намочивши сорочки. Будинки багатіїв виходили на Затоку8, всіх інших – на Лимонну бухту, котра тихими ранками була дійсно доволі милою – з вітрильниками, що пропливали мимо, та чаплями, котрі вздовж берегів ловили собі рибу на сніданок. Це було безпечне та благословенне місце, щоб вирости в ньому, і я, імовірно, мав би бути йому більш удячним, але я провів свої ранні роки, постійно борючись із відчуттям – спершу ледь помітним, а потім усепоглинаючим, – що я був тут чужий, що мозок мій починав плавитись тут і що, якщо я залишусь тут після закінчення школи ще хоча б на день, він розплавиться остаточно, та й витече геть із моїх вух.

Отже, я сказав друзям заховатися за заростями живоплоту в кінці моєї під’їзної алеї, поки не проїдуть усі машини в межах чутності. А потім ми стрімголов кинулись через дорогу до стежки, зарослої мангровими деревами та навмисне занедбаної, щоб її не змогли знайти туристи. За хвилину чи дві «партизанського походу» крізь хащі стежина вивела нас до головної принади Голчастої Коси – на довгий білопіщаний пляж на березі широкої смарагдово-зеленої затоки, яка йшла за обрій.

До мене долинуло, як мої друзі кілька разів зітхнули, побачивши цю красу. Вони й раніше бачили пляжі – усе ж таки більшу частину своїх неприродно довгих життів вони прожили на острові, – але їм рідко доводилося бачити і таку морську гладінь, рівну та спокійну, наче в озері, і таку чудову смугу пухкого білого піску, один бік якої плавно вигинався вздовж води, а інший, наче бахромою, був оздоблений пальмами, які злегка гойдалися на вітрі. Цей первозданний вигляд був істинною причиною того, що близько двадцяти тисяч душ не хотіли жити більш ніде у світі, крім як тут; і в такі моменти, коли високо в небі сяє сонце, а легенький бриз жене спеку геть, ти відчуваєш себе не в праві звинувачувати людей за такий вибір.

– Благодать, Джейкобе, –