Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

Дні тягнуться дуже повільно. Це найкоротші дні року — і все ж нестерпно повільні. Нестерпні і довжелезні ночі.

Якось увечері, після вечері, ще нестерпнішої, ніж зазвичай (у меню страви, зроблені Рафаелем для Рафаеля, бо Заффі не терпить запах жиру під час приготування: оката яєчня і смажена картопля — смажена, на жаль, на завеликому вогні і недостатньо довго, тож зовні вона згоріла, усередині ж була сира, словом, неїстівна; для Заффі: кілька грінок без масла і трав’яний чай без цукру), дзвонить телефон.

Рафаель бере слухавку:

— Мамо!

Нічого вдіяти з собою він не в змозі — серце тьохкає радісно, мов у хлопчини.

— Ну як? — каже Ортанс де Трала-Лепаж. І після короткої паузи: — Як справи?

— Усе гаразд. Ça va, ça va, — відказує паралізований Рафаель.

Навіть якщо зараз у їдальні Заффі немає, Рафаелеві важко щиро розмовляти з мамою про ситуацію, яка склалася. То як підсумувати шість місяців шлюбу з наймичкою-німкенею? «Усе гаразд... Ça va, ça va...»

— Ти ж приїдеш до нас на Різдво? — веде далі Ортанс і (випадок безпрецедентний!) у її голосі вчувається натяк на ввічливість і навіть на ніжність. Рафаель розуміє, що її жахає сама думка про негативну відповідь.

— На Різдво? — перелякано перепитує він, намагаючись виграти час.

Мати і син Лепажі жодного разу не розлучалися на Різдво. Синові на гадку відразу спадає довжелезна низка довоєнних шкільних свят: батьки пожирають очима свого одростка із завитими кучерями, що десь у кутку великої сцени грає на флейті Пана в костюмі чередника... Щороку після вистави мамині щоки блищали від сліз. Чому ж Заффі ніколи не плаче?..

Мовчання триває надто довго, гнітить, Рафаель розуміє, що мусить знайтися із відповіддю. Байдуже, з якою саме — але хутчіш!

— Треба сказати... О, мамо! Було би просто чудово, якби ми могли приїхати...

— Я не сказала «ви». (І хоча мати перервала його, вона старанно зберігає цукор у голосі.) Я сказала «ти». О, Рафаеле, ти ж не хочеш сказати, що залишиш мене на Різдво саму з Марією-Фелісі?!

— Але ж мамо! — обурено скрикує Рафаель. І додає дуже тихо — так, аби Заффі його не почула, бо вона вже тут, поруч, на кухні, із лячною силою миє і тре посуд: — Я тепер одружений чоловік, ти мусиш прийняти це!

— Мені дуже шкода, — каже Ортанс, і по її голосу чути, що так і є. — Я не можу приймати цю жінку!

— Мамо... Ця жінка, як ти кажеш, нині виношує твого онука.

Тривала мовчанка по інший бік дроту. Нарешті до вуха Рафаеля долинає кілька притлумлених схлипувань.

— Мамочко люба, не плач, благаю! Ти мені робиш боляче.

— Це ти, ти раниш мене!

— Досить, будь ласка... Ти ж знаєш, як мені тебе бракує. І будинку нашого теж бракує... Яка там у вас погода? Як ведеться нашій молодчині Марії-Фелісі?

— Наступного року, — відказує мати, — чи іншим разом, як вирішиш, можеш приїхати із малим. Він ні в чому не винен. Але вона!.. Мені шкода... Після всього, що сталося...

Отже, Різдво Рафаель і Заффі проведуть удвох на вулиці Сени.

Та як святкувати з людиною, яка відмовляється їсти?

Засмучений Рафаель замовляє одну-єдину страву — собі. Він накриває на стіл: прегарний білий обрус, білі вишиті серветки, срібні прибори, свічки, високі бокали для шампанського. Йому коштує величезних зусиль умовити Заффі хоча б умочити губи у «Вдову Кліко».

— За тебе, серденько... і за наше дитя!

Вона ж ані пари з уст.

— Заффі, я кохаю тебе.

— Moi aussi. Я також.

Проте на ім’я його не називає. (Чи називала хоч раз? Він не пам’ятає.)

Щораз, як вони замовкають, між ними встає важкий сірий, мовби бетонний, мур.

— Наступного року поставимо ялинку, еге ж? — з удаваною веселістю звертається до неї Рафаель. — Для дитинки. А цього разу обійдемося.

Вона ані пари з уст.

— У вас удома ставили ялинку, як ти була маленька?

Пригнічений мовчанкою дружини, він починає співати (голос у нього чудовий) єдину відому йому пісеньку німецькою мовою:

— O Tannenbaum, o Tannnenbaum...[21]

— Годі, зупинися! — недобрим голосом мовить Заффі.

Рафаель хилить засмучено голову. І повертається до фаршированої каштанами індички.

— Скажи... — за десять хвилин каже він, не в силах стриматися і бажаючи за будь-яку ціну розбавити мовчанку, що ніби глузує зі святкового столу. — Ви з батьками тоді... раніше... ходили на Різдво до церкви?

— Так. Звісна річ, — примирливо відповідає Заффі.

— А мій тато був атеїстом, не хотів переступати поріг церкви, але мати наполягла на його присутності, коли я брав перше причастя. А потім ми з нею разом ходили на служби — принаймні на Різдво і на Великдень... Мені так подобався хоровий спів! Якщо хочеш, можемо сходити на опівнічну месу. Гарно буде... І хор співатиме... Навіть якщо не знаєш слів, арії всюди однакові...

— Ні, іншим разом. Я втомлена.

— Але ж мова саме про цей вечір! — збентежено скрикує Рафаель. — Завтра ж уже не буде Різдва! А втім... роби як знаєш.

Миттю налетіла мовчанка — і він одразу відчув нагле бажання розбити її.

— А ти... ти теж певної миті втратила віру в Бога?

Очі Заффі зиркнули зеленими блискавками: ти порушуєш правила, ти підходиш занадто близько!

«Хто ж складав ці диявольські правила?!», — із розпачем думає Рафаель. Він вирішує не зважати, наступати на неї, трохи порушити її рівновагу; йому кортить почути від неї хоч щось, адресоване саме йому. А вона віддає йому своє тіло, наче поживу, не поділившись з ним ні своєю історією, ні своїм минулим, ні музикою своєї душі...

— Чим займався твій батько? До війни, я хочу сказати.

Як не дивно, Заффі відповідає просто:

— Лікував тварин.

— Ветеринар?

— Так. Vé-té-rinaire, — повторює Заффі, червоніючи несподівано. — А моя мати була просто матір’ю.

І вона підводиться, щоби прибрати зі столу.

«Ми не можемо просто сидіти за столом до другої ночі, розмовляючи і випиваючи, — думає Рафаель. — Хоче це саме те, що подобається мені найбільше. Коли ж я знову зможу це пережити?»

— Піду ляжу, — заявляє Заффі, щойно завершує мити посуд.

Так закінчується їхній різдвяний вечір.

Рафаель грає на флейті.

Грає дедалі ліпше й ліпше, адже тепер його надто інфантильна й оптимістична вдача забарвлена стривоженістю. Вона домішалася до несамовитого кохання (ні, не заступила його), немов прослизнувши у щілини в його музиці і збагативши її, надавши їй нових барв — складніших