Шекспір Вільям - Ромео і Джульєтта, Шекспір Вільям

Встав ти рано, —
побачити, як рано син твій ліг.
Монтеккі
Нещастя: жінка моя вмерла сюніч.
Спинила подих їй журба за сином.
Яке ще лихо жде мене, старого?
Герцог
Глянь і побачиш сам.
Монтеккі
О ти, недоук! Чи ж тобі пристойно
поперед батька у труну лягати?
Герцог
Замкніть вуста крикливцеві на час,
аж поки ми з’ясуємо всі тайни,
причини й цілі дослідивши їхні.
Тоді вождем я стану в горі вашім
і поведу вас хоч на смерть. Тим часом
нехай терпінню смуток ваш уляже.
Ведіть же запідозрених сюди.
О. Лоренцо
Найперший я, хоч здатний на найменше,
та свідчать проти мене час і місце —
й жахливе вбивство це на мене зводять.
Тут я стою, провинник і суддя,
засуджений і виправданий разом.
Герцог
Кажи усе, що ти в цій справі знаєш.
О. Лоренцо
Скажу я стисло, бо дихання в мене
не вистачить на цю утомну повість.
Ромео — мертвий — був Джульєттин муж.
Вона йому була дружина вірна.
Я їх звінчав. І тайний день їх шлюбу
завчасну смерть приніс Тібальдо, цим
прогнавши з міста молодого мужа.
Вона за ним, не за Тібальдо, в’яла.
Ви, щоб облогу туги їй розбити,
хотіли силоміць її звінчати
з Парисом. Та вона вдалась до мене
і, страшно позираючи, просила
від шлюбу другого спасти її,
а то вона уб’є себе на місці.
Тоді я дав їй (бо на цім я знаюсь)
напою сонного, що так подіяв,
як я хотів, бо ніби смерть на неї
він звів. Я дав Ромео знати,
щоб він прибув у цю жахливу ніч
і визволив її з чужого гробу,
коли кінчитись мала сила трунку.
Та брат Джованні, вісник мій,
попавши, в пригоду, вчора повернув мій лист.
У час, коли вона збудитись мала,
прийшов я сам її зі склепу взяти
й переховати в келії у себе,
закіль я спосилаю за Ромео.
Прийшовши ж (за хвилину до її
пробудження) невчасно вмерлих тут
Париса і Ромео я побачив.
Вона встає. Благав її я вийти
й перенести терпляче волю неба —
та тут мене із склепу вигнав гомін.
Вона ж, в розпуці, не схотівши йти,
на себе (бачиться) наклала руки.
Оце й усе. Та ще відома й мамка
про їхній шлюб. Коли я винен чим
у справі цій, життя моє старе
хай перед смертю одбере у мене
рука найсуворішого закону.
Герцог
Тебе ми за святого досі знали.
А де слуга Ромео? Що він скаже?
Балдасаро
Про смерть Джульєтти пана я звістив
і з Мантуї він виїхав поспішно
й прибув сюди, до склепу. Лист оцей
сказав до батька однести раненько.
Коли ж у склеп відходив, наказав
під страхом смерти звідсіля піти.
Герцог
Дай лист, я подивлюсь на нього. Де
Парисів паж, той, що підняв сторожу?
Ану, кажи, що тут робив твій пан?
Паж
На гроб Джульєтти він квітки приніс,
сказавши одійти, що я й зробив,
А тут з вогнем прийшов хтось гроб одкрити.
Незабавки на нього пан мій кинувсь.
Тоді я за сторожею побіг.
Герцог
Цей лист потверджує слова ченцеві
і це кохання й вість про смерть Джульєтти.
А тут він пише, що купив отрути,
у бідного аптекаря і потім
прийшов сюди біля Джульєтти вмерти.
Де ж вороги? Монтеккі! Капулетті!
Який вас бич скарав за ворожнечу,
що небо втіху вам любов’ю нищить!
І я, що чварам вашим потурав,
двох родичів згубив. На всіх нас кара!
Капулетті
Монтеккі, брате мій! Подай же руку!
Це доччина вдовицька часть. Не можу
я вимагати більш.
Монтеккі
Я більше дам.
Я виллю їй стату́ю щирозлотну —
й поки Вероною Верона буде,
не знайдеться у ній над ту статую,
що я Джульєтті вірній подарую.
Капулетті
Ромео буде мати рівний дар
із нею. Бідні жертви наших чвар!
Герцог
Похмурий мир світанок ллє зі сходу.
Від смутку сонце чо́ла не зведе.
Йдіть, обміркуйте цю сумну пригоду.
Тим проститься, а інших кара жде.
Не знав бо світ сумнішої планети
понад судьбу Ромео і Джульєтти.
Виходять.

КІЛЬКА УВАГ ПРО ВАСИЛЯ МИСИКА ТА ЙОГО ПЕРЕКЛАД "РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТИ"
В одній статті 1928 року Микола Зеров писав про тодішню молоду поезію: "Здається мені, що на полі оригінальної поезії почався певний занепад". І далі: "Виходять одна по одній в ДВУ книжечки молодих поетів, одноманітні, як дитячий будинок на прогулянці, але навіть аматорові поезії нелегко попрочитувати їх до краю: так мало серед тих численних імен людей, позначених "лица необщим выраженьем", мало культури вірша, уміння впоратися з технічною навіть стороною справи".
З-поміж усіх тодішніх молодих поетів Зеров виділив тільки двох, що виразно підносилися над загальним рівнем. Та й то виділив не без застережень. Це були Бажан і Мисик. "Підкупає безпосередньою свіжістю ліризму В. Мисик, але як хочеться часом побажати йому побільше темпераменту!" — писав він про автора єдиної на той час книжечки поезій "Трави" (1927). Отже, молодий початківець був помічений, нав'язалися особисті контакти. Якраз саме тоді розпочалась робота над другим виданням "Вибраних творів" Пушкіна. Упорядником був П. Филипович, перекладачами, крім нього самого, виступали всі чотири інші представники групи неокласиків — М. Зеров, О. Бургардт, М. Драй-Хмара, М. Рильський — визнані, на той час, можна сказати, чільні майстри поетичного перекладу. Склад учасників був обмежений. Окрім "п'ятірного грона" неокласиків, були допущені два поети старшого покоління — М. Чернявський і М. Вороний, з дебютантів запрошено Б. Петрушевського і В. Мисика. Для дебютантів це було почесне запрошення, і обидва блискуче довели, що заслуговують такої честі. Книга вийшла 1930 року. Мисик у ній представлений трьома поезіями. Це "Зимовий вечір", "Жив на світі лицар бідний" і "Біси". Речі дуже нелегкі для перекладу. Молодий поет виявив багато винахідливості в змаганні з труднощами. Його переклади нітрохи не програють від сусідства навіть з найкращими роботами уславлених майстрів, вони позначені цілковитою природністю вислову та ще якоюсь особливою свіжістю лексики, тим "лица необщим выраженьем", що його так прагнув Зеров у згаданій статті. Так перед читачем з’явився яскравий поет, наділений до того ж і специфічно перекладацьким даром, умінням перевтілюватись в обраного для перекладу автора, зберігаючи водночас і риси власної індивідуальності.
Незабаром відбувся й сольний виступ молодого перекладача: 1932 року з’явились "Пісні та поеми Роберта Бернса в перекладі й з передмовою В. Мисика". В нашій перекладній літературі це була дуже помітна подія, особливо якщо зважити на рік появи книжки: О. Бургардта, що перекладав Шекспіра і Шеллі, на Україні вже не було, перекладацькі інтереси І. Кулика обмежились американською поезією: отже, В. Мисик, власне, лишився єдиним, хто в царині англомовної поезії почував себе так вільно і впевнено, що міг не тільки талановито її перекладати, а також інтерпретувати її як літературознавець. Інтенсивна праця тривала далі: датована наступним, 1933 роком, збірка "Будівники" містить, окрім оригінальних поезій та варіацій на теми балад про Робіна Гуда, також і перекладний розділ, в якому, крім нових перекладів з Бернса, знаходимо також Байрона, Шеллі та інших. Можна було сподіватися наступної значної публікації. Та сталось інакше. Несподіваний арешт 1934 року, безглуздий допит, на якому прийшлось доводити (безуспішно), що він справді Мисик, а не той, за кого його вважають, засуд і ув’язнення на Соловках. Здається, таке можна прочитати лише в якомусь гротесковому романі — у Кафки, скажімо. Та ні, це таки відбулось у дійсності й надовго вилучило В. Мисика з літератури. Повернувся в неї він уже в післявоєнні роки і поступово, якось непомітно, хоч і впевнено, посів у ній належне йому місце — одного з найвизначніших наших поетів і одного з найчільніших майстрів художнього перекладу. Його віршовані переклади, зібрані (не повністю й не систематизовано) переважно в двотомнику "Творів" (1983) та в книзі "Серед сонячної повені" (1987), показують, який широкий був діапазон його перекладацької творчості. Перекладав він і німців (народні пісні, Гете, Гельдерлін), і французів (сонети дю Белле, Скаррона, пісні Беранже, вірші Превера). Брав участь в антології словацької поезії (тут його автор — Шт. Крчмери), в антології поезії грузинської (уривки з народного епосу "Аміраніані", поети Абашелі та Габескірія), перекладав він і поетів інших народів Радянського Союзу. Є переклади з болгарської Христо Смирненського. І все ж найбільше уваги вділяв він поезії англомовній і персько-таджицькій. Бернсові залишився він вірний і в післявоєнні роки, переробляв юнацькі свої переклади, додавав нові. На той час уже незалежно від Мисика почав перекладати Бернса також Микола Лукаш. Обидва перекладачі порозумілись, об'єднали зусилля — і наступні видання Бернса — "Вибране" (1959) і "Поезії" (1965) — це вже результат розподілу праці між ними (є, щоправда, і збіги — деякі поезії існують і в перекладі Мисика, і Лукаша). Але якщо лаври за Бернса належать їм обом, то Джона Кітса ввів у нашу літературу сам В. Мисик,— перед появою збірки поезій Кітса в перекладі Мисика (1968) українською мовою було надруковано хіба яких зо два вірші Кітса. Отже, в свідомості нашого читача уявлення про Бернса і Кітса органічно поєднані з ім'ям Мисика. Але показовий і реєстр інших англомовних поетів, до творчості яких більшою чи меншою мірою причетний Мисик: Мільтон, Вордсворт, Байрон, Шеллі, Лонгфелло, Уїтмен та інші. Не цурався Мисик і прози: 1962 р. в його перекладі вийшов найзначніший твір О'Генрі "Королі і капуста". А деякі прозові твори — "1919" Дос-Пассоса (1935), "Робінзон Крузо" Дефо (1938) зі зрозумілих причин вийшли анонімно.
Перекладній частині в своїх збірках (напр., "Біля криниці" 1967) поет звичайно давав назву "Захід і Схід". Який же Схід у Мисиковій перекладацькій спадщині? За винятком перекладів з віршів Рабіндраната Тагора та кількох тюркомовних поетів, таких, як, напр., класик туркменської поезії Махтумкулі,— це в основному персько-таджицька поезія. "Вибране" Рудакі (1962), "Рубаї" Омара Хайяма (1965), "Лірика" Гафіза (1971) — це найфундаментальніша частина персько-таджицького доробку. До неї слід додати цілу низку не менш визначних імен, як-от: Фірдоусі, Сааді, Джамі, Ібн Сіна та чимало інших, праця над якими не дочекалась завершення.
Коли заходить мова про орієнтальні переклади Мисика, звичайно кажуть, що він прийняв естафету з рук акад. А. Кримського, став продовжувачем його справи. Безумовно, ми глибоко шануємо Кримського, схиляємося перед його колосальною ерудицією, пишаємося, що в його особі маємо орієнталіста широкого профілю — іраніста, арабіста і тюрколога, вченого світового масштабу.