Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

її зморшкувате обличчя, іншим разом — саме втілення турботливості, ураз змінилося, ставши просто грізним. Затамувавши подих, я стежила за кожним порухом її обличчя і мстиво просяяла, коли вона поглянула на мене і сказала:

— А ти чого там стоїш? Сядь! Сюди! То що? Поганяли тебе, поганки старі, самі й пальцем не ворухнули. Погляньте, які панії! Служниці їм захотілося!

На сусідньому ліжку войовничо підвелася бабка Чубка, з нічного столика вона змела рукою невидиму смітинку і, не приховуючи роздратування, пробурмотіла:

— Вона ж молода, то нехай працює! Думаю, руки їй не повідсихають, хіба не так, а сьогодні, здається, навіть пилюки не повитирала, тільки й знає перед чоловіками голою сідницею крутити й диявола спокушати!

Жахнувшись від її слів, ми обмінялися з мабабусею поглядами. Цілий тиждень, поки заміщала хвору Ва-ліку, я носила мабабусипу сукню, підперезану фартухом, який сягав мені майже по кісточки, і тому від нечуваного звинувачення бабки Чубки мені перехопило подих. Я повернулася до бабки Сланінкової, але та вже збагнула, що й до чого, поглянула на бабку Чубку і без жодних ознак неприязні зауважила:

— Корнеліє, облиш диявола, раджу тобі по-доброму, краще подумай про свої гріхи! А ти біжи на сонечко, трошки засмагнути,— додала вона ласкаво, водночас зіштовхуючи мене з постелі. Решта бабок сиділи на ліжках, наче скам'яніли, і мовчали. Щоразу я дивувалася, чому вони всі ставляться до бабки Сланінкової з такою повагою, адже ж Сланінка була наймолодша і найвеселіша бабка, яку я будь-коли бачила, проте це враження умить зникало, тільки-но вона починала когось учити розуму. У такі хвилини голос у бабки Сланінкової ставав, немов у генерала, очі спалахували, тож часто від одного її погляду противник не встигав навіть рота розкрити. Я розгледілася довкола, а тоді переможно поглянула на бабку Чубку, Вона сиділа на постелі й дивилася на мене пильно й злякано, так ніби бачила уперше. Я підійшла до неї й подала зжужмлену носову хусточку, яка випала з її тревдтячих рук, а вона, не спускаючи з мене отих своїх блакитних збляклих очей, без якихось застережливих слів простягла руку й погладила мене Мене погладила бабка Чубка! Розумієте, мої любі?

VII

У суботу я весь день просиділа в бункері. Сама. І все тому, що моя мабабуся мала стільки дітей. Я не можу сказати, що це мені аж так дуже колись вадило, хоч великий Імріх був негідник, а тітка Валерія пройда. Вадило мені те, що мабабуся мала ще одну дочку, Иозефку, якою вона постійно клопоталася, оскільки Йозефка мала від народження м'які кості, ходити їй було тяжко, вона багато важила і раз по раз втрачала рівновагу. Як я вже казала, Йозефка жила в Модрі, й відколи вона перестала нам писати, я мусила без упину їздити справлятися, як їй ведеться. Я мандрувала до неї раз на три місяці, і то регулярно, а потім мусила докладно інформувати, як Йозефка лікується від запалення нервів, розм'якшення кісток та інших недуг, і це мене стомлювало, ба навіть виснажувало, бо мабабуся хотіла знати усе до найменших подробиць.

— Як у неї справи? — запитала вона мене, тільки-но я відчинила двері.

— Нормально, у неї нічого не болить,— щиро й ввічливо мовила я, бо так воно й було насправді.

— А як ноги? Ще може стати на ноги?

Після цього запитання я мусила обернутися до ма-бабусі спиною і вдавати, ніби мию в умивальнику руки. З певних причин я в ці хвилини просто не могла витримати її допитливого погляду.

— Лікар сказав, що з ногами, на жаль, справа безнадійна. Не зможе пересуватися навіть зі стільцем. Але вона однаково задоволена життям. Співає, співає і співає!

— Ноги! Це нічого! Що їй ноги! Нема куди поспішати!

Я ще й досі стояла до мабабусі спиною, але і так знала, що в очах у неї сльози, хоч у голосі бриніла неприховувана зневага. Потім мабабуся починала звичайно жалітися. На будь-що. На астму, па харчування в притулку, на рідину в коліні, па жалюгідну долю.

Я слухала її завжди мовчки, не дуже уважно, бо в-той самий час запитувала себе, допоки я це витримаю і взагалі, що буде, коли якимось чудом мабабуся одужає настільки, що вирішить Иозефку провідати...

— Я це знала,— зітхаючи, мабабуся лукаво зиркнула на мене.— Я все життя не робила собі ілюзій. Живеш, живеш, та однаково мусиш померти.

Я не проміняла б мабабусю ні на яку іншу жінку в світі. Відколи ми переселилися до притулку, щовечора вона готова була померти. Розмова про смерть була для неї однією з найбільших утіх у житті. Вона чекала на смерть, тим часом терпляче старіючи. Ми розмовляли з нею про все на світі. Вели довгі розмови-про смерть, про запалення нервів, розм'якшення кіс* ток, ба навіть мозку, а коли вона була украй пригнічена, говорили зовсім відверто про життя.

— Скільки, власне, тобі років? — з викликом запитала вона, міряючи мене очима. Я одразу збагнула, що ми починаємо розмову про життя, і ще до того, як відповісти, витягла плювальницю й аж тоді сказала:

— Тринадцять.— Мабабуся потому схилилась над плювальницею — цівка тютюнового соку описала елегантну дугу. Я і досі переконана, що ніхто в світі не зумів би виплюнути тютюновий сік з таким мрійливим виразом на обличчі, як моя мабабуся, коли я призналася, що мені тільки тринадцять років.

— Потроху ти повинна думати уже про заміжжя,— мовила мабабуся й пильно подивилася на стіну. Коли я була меншою, ніколи не могла вгадати, чому мабабуся так пильно дивиться на порожню стіну. Тепер я знала, що вона бачить на ній себе тринадцятирічною.— Два-три роки і, гадаю, ти могла б вийти заміж,— додала мабабуся, не відводячи погляду від стіни.

— Ти так гадаєш? — заперечила я.— А ти, бува, не знаєш за кого?

— Мій чоловік був солдатом,— мрійливо мовила мабабуся.— Я об'їздила з ним увесь світ, і Росію також.

— От бачиш! Об'їздила увесь світ, навіть Росію, а ще й нарікаєш!

— Я нарікаю не на світ, і не на Росію,— відрубала мабабуся голосом, сповненим нездоланної енергії.

Я хилитала ногами, чого мабабуся терпіти не могла — бо ж тим накликаєш біду в хату, але зараз вона

3 463

65

не звертала на мене уваги й уперто мовчала. Я підвела голову, поглянула на мабабусю, тоді на стіну і збагнула, що вона перенеслася на багато років назад.

— Не було мені й дев'ятнадцяти, коли народилася Йозефка. Будь така добра, Шімонко, поправ мені подушку.

— Прошу,— з готовністю відгукнулась я і поправила їй подушку. Мабабуся й не глянула на мене. Обличчя в неї зморщилося від болю.

— Це були тяжкі пологи,— сказала вона за хвилину й полегшено перевела подих. Перевела подих, бідолашна, але не надовго, бо в наступну хвилину до кімнати ввалився її чоловік, упав біля постелі на коліна і застогнав: — "Піпі, Піпі! Я не знав, що це так болітиме".

Мабабуся розплющила очі й по-змовницькому примружилася:

— Та не минуло й року, як я мала другу дитину. Вона знову утупилася поглядом у стіну і сказала,

вже не з таким запалом, як хвилину тому:

— А тоді ще!

Мабабуся заплющила очі й лежала зовсім непорушно, так ніби спала, що мене не дуже й здивувало, бо ж народити за такий короткий час трьох дітей,— і справді як слід не виспишся.

— І що, ти гадаєш, сталося потім? — запитала мабабуся, доклавши просто-таки нелюдських зусиль.

— Не минуло й року — народила четверту,— спробувала вгадати я.

Мабабуся заперечливо похитала головою.

— Чоловік утік,— вигадувала далі я — дотепний настрій мене не полишав.

— Боронь боже,— заперечила мабабуся.— Його захопили в полон!

Дія на стіні розгорталася далі, так ніби хтось демонстрував німий фільм, який мабабуся оживляла своїми спогадами.

— Поки в мене не було дітей, я мала все, але думала, що не маю нічого. Я мала дім, родинного лікаря, служницю. Я об'їздила з чоловіком увесь світ, навіть Росію. А потім — троє дітей! І він у полоні! Від усього того не лишилось нічого, тільки діти та золота обручка. Тож узяла я оту обручку й пішла на хутір, аби проміняти її на козу. Мені потрібне було молоко. Для дітей. Селянин обручку взяв, привів козу і сказав: "Не пошкодуєте, хазяєчко, це справді гарна коза". Я взялася за вірьовку й повела козу додому. Вечоріло. Посеред поля я раптом усвідомила, що це взагалі не коза, а вигнаний з пекла чорт. Вона була сильна, як мулиця, можливо, це був сам Люцифер. Не хотіла навіть з місця зрушити. Я стала перед нею на коліна, просто в грязюку, і благала, благала, але та потвора навіть не ворухнулась. Я почала бідкатися, а коза тільки дивиться, стоїть, мов кілок у паркані, і дивиться.

— Діти ж у мене плачуть,— дорікаю я їй зі сльозами.— ДітиІ

І тоді вона ураз крутнулася, ніби зрозуміла і хотіла якнайшвидше добігти до моїх заплаканих дітей, але вона ще не знала, де я живу, й тому побігла у протилежному напрямку. Боже ж ти мій! Минула година, перш ніж я наздогнала її, а потім іще дві, поки дотягла її додому. Зате це була справді добра коза. Згодом вона порозумнішала й перестала упиратися.

Я знову не помітила, коли мабабуся повернула голову від стіни, тож було уже запізно.

— А що діти? — злетіло у мене з вуст. Мабабуся зітхнула. Вона дивилася не на стіну, а

на мене.

— Виросли. Повилітали з гнізда. Імріх негідник, він ніколи не зміниться, ти ж його знаєш. Валерія пройда, такою була й замолоду. У неї обидві руки ліві, а серце у гаманці. Лише Йозефка дає мені втіху,, ми завжди розуміли одна одну, вона єдина допомагала мені по господарству, а тепер бачиш як! Здоров'я у бідолашної нікудишнє, успадкувала це від мене, тому й заміж не вийшла. Хто схоче каліку? Наступного разу ти мусиш їй сказати, щоб була терплячою. Нема чого божеволіти від того, що не може станцювати.

Мабабуся знову входила в нормальну колію. А я ще ні. У мене це завжди тривало довше. Я була стомлена і сумна. Не знаю, чи більше стомлена, чи сумна. Та хоч як би там було, складання звіту про стан здоров'я Йозефки Студенкової з кожним місяцем вимагало від мене більших зусиль і самовладання, оскільки вже минув майже рік, як Йозефка померла.

VIII

Ще ніколи дорога до школи не видавалася мені такою довгою. І хоча я пішла коротким шляхом, Ма-ріанською вулицею, однак не встигла раніше, як за п'ятнадцять хвилин. Коли я підходила до школи, мені було цілком ясно, що проґавила нагоду своєю новою сукнею засмутити всіх учителів та учнів школи. Я завжди вважала себе не марнославною, але сьогодні для мене багато важило,— це факт,— щоб мене побачили не лише аківці, беківці, веківці, але й яківці, коли б такий клас узагалі існував.