Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

І хто відчинить перші двері, того вона схопить у пазурі й більше не випустить.— Моя віра у пророцтва довготелесої Рози умить занепала, коли я полічила всі двері в притулку для старих. їх було двадцять, і одні від одних вони, зрештою, нічим не відрізнялися.

— А які тут перші? — запитала я у мабабусі.

— Це знають хіба що Бог та Роза,— зітхнула мабабуся, віддаючись на волю Божу. І вона мала рацію. Через тиждень більшість бабок повставала з ліжок, і в коридорі знову залунали голоси. Бабка Юрікова надягла перуку, убралася в оливково-зелену сукню, напудрила зблідле обличчя й відчинила двері. І того ж самого дня вона померла. Вона померла не від інфаркту, ані від ускладнень після грипу. Померла від жалю. Сестричка Надя побачила її аж уранці другого дня — вона сиділа біля відчиненого вікна з рудою перукою на голові, скулена і застигла. На карнизі вікна лежав також скулений і застиглий голуб Голіаф.

VI

Бути смутним у присутності моєї мабабусі — це все одно, що признатися перед лицем найвищого суду у підпалі, батьковбивстві або ще в якомусь іншому тяжкому злочині. За бабкою Юріковою вона сумувала лише доти, доки не побачила її в умивальні, коли та лежала вже убрана в чорну одежу з білим комірцем. Мабабуся не могла надивитися на неї.

— їй можна тільки позаздрити, скажу тобі, а не сльози за нею лити. Як молода наречена! І жива не здавалася такою гарною. Добре їй, сердешній, вже нічого в неї не болить!

Вона виштовхала мене поперед себе з умивальні й наказала вимити вікно. Я мила вікно більше сльозами, аніж водою, що для мабабусі було достатнім приводом, аби того дня сипнути на мене цілою добіркою своїх класичних повчань. Узагалі мене це не здивувало, оскільки з певного часу мабабуся нарікала щоразу, коли я через щось була смутна довше, аніж вона вважала за здорове. Моя мабабуся могла спокійно брати участь у змаганні з нарікання. Вона напевно змогла б ремствувати без упину двадцять чотири години, а це вже цілком пристойний результат. Так довго, гадаю, не зумів би бурчати навіть пан Спіхульський, а він же не мав астми. А втім, хтозна, чи не мала мабабуся в чомусь рації. І хай я казала собі сто разів, що мої сльози не піднімуть бабку Юрікову, сльози однаково лилися з очей, і я не знаю, чи й досі з жалю чи уже з гніву. Адже ніхто — ну, тобі жоден з родини — не прийшов до бабки Юрікової за ввесь час, поки була хвора, ба навіть тоді, коли померла! Хоч як я сушила собі голову, не могла придумати жодного способу, чим покарати дітей бабки Юрікової за таку жахливу безсердечність. Зрештою, я відмовилася від цих намірів і просто вписала їх на перше місце у списку сподіяних кривд. І хоча я писала цей список лише місяць, це була вже досить груба книга. Й писати її кінець кінцем було не легко. Спершу я гадала, що мені випало найлегше завдання, але скоро переконалася, що моє завдання значно складніше. Адреси, які я мала встановити, встановила граючись — тільки-но у довготелесої Рози скінчилися сигарети й вона пішла до пана Спіхульського полаятися на всі заставки. Тільки ж як я могла встановити, котре з дітей що мало на совісті, коли деякі бабки не дозволяли жодного кривого слова проти своїх дітей? Я довго вагалася, чи включати до списку двоє із трьох дітей моєї мабабусі, але ж справедливість є справедливість, тож я любісінько записала туди їх обох. На перше місце, звісно, Імріха (запхнув мабабусю до притулку для старих, хоча квартира була на її ім'я), а на друге місце Валерію. Великий Імріх був негідник, це визнавала навіть мабабуся, а в мене він викликав підозріння відтоді, як я уперше в своєму житті розплющила очі. В кожному разі, приготування акції під умовною назвою "Динаміт" тривало довше, аніж ми сподівалися, отож ми вирішили почекати аж до початку канікул. Цей термін найменше задовольняв Якуба, оскільки його малих братів на літо відвозили до бабусі па Ораву. Я пообіцяла до кінця шкільного року вдосконалити список І по-справедливості виважити всі обставини, за яких були сподіяні кривди, аби згодом ми не допустили проти когось якоїсь несправедливості.

Я зраділа також, коли помітила, як позитивно впливає наш план на Якубів характер. Хоча він і не змінив наміру стати летючим упирем, у малюнках на стінах нашого бункера з'явився зовсім повий мотив. Жертвами були тепер щиросерді на вигляд дідусі й бабусі, обличчя яких були поорані борознами зморщок, а упир, колись підкреслено малий, із шляхетним високим чолом і блакитними очима, змінився на кровожерливих угодованих лікарів, телевізійних майстрів та інших службовців.

І Мартін Алес також змінився.

Зовсім це ніяк не проявлялося, але він не здавався мені більше гидким. Й надалі він забезпечував нас жувальною гумкою, непомітно розкидаючи її по бункеру, а раз на тиждень купував квитки в кіно. Щоразу, коли ми виходили з кінотеатру, він робив щось таке, до чого Якуб ніколи б не додумався, навіть коли б жив на цьому світі ще сто років: відступав убік, притримував переді мною двері й жестом показував, що я маю пройти першою.

Якщо хтось гадає, що всі на світі бабки відзначаються лише безмежною добротою, ласкавістю, співчуттям, терплячістю чи ще чимось, той ніколи не жив у будинку пенсіонерів, і вже напевно не жив тоді, коли там робили ремонт. Заледве я полегшено зітхнула, що напад грипу і пов'язані з ним клопоти скінчилися, як до нашого притулку вдерлися маляри, лакувальники та інші майстри, найпершим обов'язком яких було, як невдовзі з'ясувалося, висиджувати на драбинах, обмінюватись дотепами, вряди-годи зішкрябати зі стіни шмат штукатурки, а ще — снідати з ранку й до вечора. Мені б не дуже вадило те, що вони гуртувалися й кидали дурні жарти, коли б нас із мабабусею і ще десятьма іншими бабками з нашого поверху одразу після їхнього приходу не запхали до однієї кімнати, де всі бабки умить піддалися масовому психозу й заходилися виховувати мене!

Від моменту, коли я ступила до нашої спільної кімнати, аж до моменту, коли вийшла з неї, бабки просто не робили нічого іншого, як одностайно при кожній пагоді журилися з приводу моєї поведінки, надто довгого чубчика на лобі, не в міру короткої сукні й до огиди набридали мені шляхетними прикладами з життя їхніх власних дітей. Я запитала в мабабусі, доки я муситиму мовчки терпіти це нестерпне колективне обмовлення, але мабабуся махнула рукою і сказала:

— Не гнівайся марно, краще допоможи їм, покинутим бідолашним старим!

Тим часом "покинуті бідолашні старі", поки ми з мабабусею отак сперечалися, прийшли до думки, що моєму характерові найбільше допоможе, коли наступного тижня я попрацюю замість хворої прибиральниці Валіки і поспішили ознайомити мабабусю зі своєю ідеєю. Я б дала голову собі відрубати, що все це діло з величезним задоволенням підстроїла бабка Чубка, і це задля того, щоб уберегти мене від диявола, який, на її думку, ховався в кожному створінні чоловічого роду, не виключаючи з цього ряду ні старого папа Феста, ні Дюка Бекеліиа, пі Антона Сівачка чи папа Спіхульського. Я кинула благальний погляд на мабабусю, та вона навіть не помітила, уважно слухаючи, про що говорить бабка Чубка.

— Адже ж, гадаю, їй це не зашкодить, хіба не так, а якщо працюватиме старанно, матиме ще всю другу половину дня, аби набігатися. То що скажеш?

Я потерпала в чеканні,— яку позицію займе мабабуся,— і справді мала підстави потерпати. Моїй коханій мабабусі навіть на думку не спало пожаліти мій виснажений довгою зимою організм і зробити приємними мої весняні дні! Натомість вона охоче запевнила бабку Чубку і всіх інших, що я охоче зроблю все, чого від мене зажадають, і тут узагалі нема про що говорити.

Під отим "нема про що говорити" від цієї хвилини розумілося: щоранку, перш ніж піти до школи,— провітрити кімнату, допомогти бабці Чубці під час уранішнього туалету, причесати бабку Денешову, бабку Маргарету, божевільну Геленку, позастилати ліжка малої і великої Зуз, повиносити плювальниці й позамітати. Тільки-но закінчились уроки і я з висолопленим язиком добігла до нашого притулку, мала Зуза зустріла мене проханням визбирати її скляні коралі, які розкотилися по всій кімнаті, тож подальші дві години я провела під ліжками при активному заохоченні всіх бабок, які навперебій висловлювали здогади, як швидко пощастить мені коралі позбирати. У такі хвилини я звичайно запитувала себе, чи не потьмарився мені розум, коли перед Мартіном та Якубом заприсягалася, що кожна бабка з нашого притулку така ж добра, терпляча й ласкава, як Бабуся з книжки Божени Нємцо-вої, що вони не заслужили своєї теперішньої гіркої долі й тому ми повинні їм допомагати. Єдина особа, яка не брала участі в моєму вихованні і яка більш-менш не турбувала мене, була божевільна Геленка, якщо, правда, їй зненацька не спадало на думку вцілити мене межи очі галушкою, котру вона під час обіду квапливо виловила з супу. Окрім роботи, про яку "нема про що говорити", я мусила ще "охоче робити багато чого", про що мене довколишні бабки просили, тож друга половина дня, коли раніше я мала змогу набігатися, стис-лася невдовзі до двох годин поміж шостою і восьмою, коли мабабуся посилала мене у двір провітритися. Після трьох днів отакого гарування я з'ясувала, що найкраща оборонна тактика, яку тільки можна вигадати, це працьовитість, плюс послужливість, плюс посмішка. З посмішкою на вустах я розчісувала бабку Маргаре-ту хай навіть двадцять разів на день, якщо вона мене просила, сумлінно уникала коридора, де могла зустріти когось із наших "дияволом позначених" дідусів і дати тим самим привід бабці Чубці для нових нотацій. Потім я мила умивальники, начищала до блиску ручки, черевики і дзеркало, приносила і відносила повні тазики води, підтирала калюжі й чистила срібний прибор бабки Денешової, який вона щовечора ховала під подушку, аби його, не дай боже, хтось із нас уночі не вкрав.

Коли в четвер уранці на пересувному стільці до нас привезли нову жертву малярсько-лакувального нападу, бабку Сланінкову, я вже була така загартована й вишколена попередніми днями і розмаїттям робіт, що без жодного слова, з усмішкою уклала Сланінкову в ліжко, помила, причесала, підбила подушку і, ставши край постелі, з готовністю чекала, що б я могла ще охоче зробити! Невдовзі, правда, я з'ясувала, що бабка Сланінкова мовчить довше, аніж того вимагає звичайна ввічливість чи зворушення, несміливо розглядається по кімнаті і взагалі поводиться так, ніби мала справу з тихим божевільним, а не з "утіхою знедолених", як вона з любов'ю називала мене, Трохи пізніше, коли після довгого пояснення моєї мабабусі бабка Сланінкова збагнула, що й до чого, вона зміряла по черзі усіх бабок велично-нищівним поглядом.