Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Таксі, оббите всередині витертим шовком, із лялькою на задньому віконці, здавалося йому казковим кораблем, який ніс їх із бідності до осяйних обріїв багатства... Він спробував обійняти Ліну, яка була у взятій напрокат пелерині, однак жінка випручалася й відштовхнула його. Вдруге наполягати він не зважився. Та й часу не було, бо таксі вже зупинилося біля будинку Кардича. Дядечко Кардич жив на головній площі міста, в двоповерховому особняку. Він займав весь другий поверх, а перший здавав у оренду.

Вікна особняка яскраво світилися.

Вийшовши з таксі, Ліна озирнулася, щоб перевірити, чи дасть Пішта водієві на чай, але не встигла побачити, скільки саме він дав. Здається, багато. їй стало досадно. Мабуть, Пішті припало до вподоби це старезне таксі. Біда, та й годі!..

X

Вони піднялися широкими, яскраво освітленими сходами, покритими червоною доріжкою, і подзвонили.

Слуга, який відчинив їм двері, допоміг роздягнутися. Пішта глянув на себе у дзеркало: смокінг сидів бездоганно, а Ліна була схожа на ангела, який спустився з небес на землю. Він замилувався дружиною.

— Тобі потрібне дзеркало?

Ліна усміхнулася.

Залитий незвично яскравим світлом передпокій виходив у відкритий хол, у якому теж стояло величезне дзеркало.

Ліна ковзнула очима по своєму відображенню, потім підійшла ближче, оглянула себе з ніг до голови, торкнулася рукою волосся,— адже жінка завжди вважає за потрібне поправити зачіску. Ліна стриглася під хлопця. Ця зачіска їй подобалась, тому що була зручною. І зараз вона дивилася на себе з задоволенням: у всякому разі її зачіска була не така шаблонна, як у інших жінок.

А Пішта був задоволений з того, що зустрів їх сам дядечко Кардич. Він ласкаво взяв їх під руку і провів у салон.

— Глянь-но, жінко, хто прийшов! — сказав він досить голосно.

Гостей зібралося уже чимало. Ліну й Пішту це обрадувало: значить вони прийшли вчасно — не дуже рано і не занадто пізно. Відразу за ними приїхав голова суду Амбруш Дарко із дружиною і двома дочками. Можливо, дівчата були й гарні, однак перш за все впадала в око їхня надмірна худорлявість.

Віце-губернатор виявився давнім знайомим Пішти. Він по-дружньому привітався й відразу завів розмову про родинні справи Сенткалнаї, бо син його одружився з дівчиною із цієї родини. Таким чином, було уже швидко встановлено, що Пішта й Ліна Коп'яші мають родинні зв'язки і з віце-губернатором.

Пішта й Ліна тільки зараз почали придивлятись до пані Кардич.

Коли господар навмисне голосно представив їх, вони раптом так знітилися, що не могли здобутися на слово. Ліну бентежила та обставина, що ця бліда, холодна, негарна жінка майже не звернула на неї уваги. "Справжня світська дама!",— вирішив Пішта, який теж почував себе трохи ніяково, бо тільки тепер йому спало на думку, що перший візит подружжю Кардич він повинен був зробити перед тим, як іта на цю вечерю.

Так, так, Коп'яші ще не знають усіх звичаїв цього світу!

Пішта навіть злякався за наслідки своєї необачності. На лобі в нього виступив піт. Чи можна якось виправити становище?..

Але він переборов себе. Зрештою, його запрошено сюди не як Пішту Коп'яша, а як обер-прокурора міста.

Він сів у велике крісло, закурив сигарету, хоч_ курити перед їжею йому не хотілося. Вмостившись зручніше, Пішта заспокоївся. Дивився на Ліну й дивувався. Дружина трималася на диво невимушено. До того ж, вона була найгарнішою поміж усіх жінок.

І все-таки приємно усвідомлювати, що ти раптом опинився у найбільш вибраному товаристві. Мабуть, щось схоже відчуває потопаючий, якого хвиля випадково винесла на берег. Він приходить до тями й бачить себе на казковому острові, серед троянд... Яким чудовим здається життя!

Товариство зібралося дуже імените. Був тут відомий адвокат Болдижар Кемень із трансільванських Кеме-нів,— правда, не з графської парості. А втім, у тих місцях графський титул не має особливого значення. Зате адвокат мав справжню графську поставу — високий, імпозантний, справжній трансільванський вельможа без ознак виродження, які бувають у тутешніх титулованих осіб. Він прийшов із донькою — напрочуд гарною дівчиною.

Був тут і інспектор навчального округу, теж дуже високий, з гордою поставою. Пішту, як колишнього радника в справах культури, зв'язувала з ним давня дружба, і вони тепер дивувалися, що досі не зробили один од-одному жодного візиту. Власне, тут усі мали гордий вигляд. Навіть той, хто був низенький на зріст, велично ніс голову. А може, так здавалося через високі комірці?

Бо ж тут, у своєму середовищі, ці люди трималися природно, доброзичливо, сміялися так по-дитячому, наче не відчували ні свого віку, ні свого багатства, ні своєї влади, ні того, що країна їхня геть зубожіла...

Серед гостей був і прелат. Його широкий пояс з лілового шорку спершу навіть трохи злякав Коп'яшів — вони як кальвіністи побоювались католицьких попів: це почуття було їм прищеплене ще в ранньому дитинстві. На їхню думку, католицький піп — особа більш привілейована, ніж реформатський. їм здавалося, що він має багаті маєтки, більшу владу й навіть вищу культуру. Отож Пішта протягом усього вечора не наважувався завести з ним розмову — боявся, що бовкне яку-небудь недоречність, зробить що-небудь не так. Прелат був схожий на єпископа часів Ренесансу: витончений, із світськими манерами. На руці в нього блищав перстень із величезним діамантом, а з обличчя весь вечір не сходила якась всепрощаюча, точніше, милостива, лагідна усмішка.

Всі інші гості були або торгові, або адміністративні тузи — носії всім відомих прізвищ, що їх народна преса звичайно бере під обстріл. Були тут також начальники управлінь та відділів, судді, які нагонять страх,— тобто ті, що вирішують долі людей. Навіть найменше містечко має свою власну знать. Що ж до Жаратнока, то це місто досить велике, у якому є ціла галерея можновладців. Місто це особливе, і протиріч у ньому багато, але враження таке, немовби їх немає. Ну зовсім як угорський степ — безмірні простори і в той же час лякаюча тіснота.

Пішта перш за все хотів зорієнтуватися в ситуації і тому дуже уважно прислухався до інших, стежив за собою, намагаючись сидіти з належною гідністю, але без зайвої напруженості. Нелегко поводитись так серед природжених вельмож. Вш добре відчував, що на ньому ще стоїть учорашнє тавро, тавро пришельця з нижчих кіл.

"А де, мовляв, був ти до цього часу і як сюди потрапив?"

Пішта уважно розглядав тих гостей, котрих досі знав здебільшого через їхню дурну славу: голову суду, який нещадно засудив би його, коли б випала нагода, банківських тузів, які ніколи не дали б йому і філера; великих підприємців, з якими він не мав нічого спільного і які ще вчора дивилися на нього так, немов крізь повітря.

Раптом Пішта почув одне слово, і враз смертельно сполотнів, а тоді почервонів до самих кінчиків вух.

Злякався так, що, здавалося, все в кімнаті перевертається і треба втікати...

— Чекаємо Магдалену?

Тільки це і спитав один пан іншого.

Такого Пішта ніяк не передбачав, Звичайно, він міг здогадатись, що Фері Боронкаї з дружиною теж часті гості в цьому домі. Проте за останні дні було стільки хвилювань, що Пішта просто не подумав про таку можливість

Що-то буде, коли зараз він зустрінеться тут із Магдаленою в присутності дружини?

На банкеті, де вітали нового обер-прокурора, самої тільки появи Боронкаї було досить, щоб Пішта схвилювався — під кінець вечері він майже не тямив себе. І тепер сталося те саме. Пішта зовсім розгубився. Глянув на ' Ліну — чи помітила вона, що з ним діється? Обличчя в нього аж пашить. Якщо прийде Магдалена, він зовсім розгубиться і не зможе опанувати собою. Який жах!

Пішта сидів як на жаринах. Кожної хвилини чекав, коли прийдуть Боронкаї. Вирішив триматися дуже обережно, і якщо буде можливість,— не вітатися з Магдаленою за руку. Це неймовірно — доторкнутись до її тіла! Бо рука —хіба не тіло?

Нарешті було оголошено, що вечеря подана, і всі перейшли до їдальні. Пішта й далі напружено чекав. Однак Магдалена не з'явилась. Не було й Боронкаї. Всі посідали за стіл. Біля кожного прибору лежала картка з прізвищем гостя. Не залишилося жодного вільного стільця. Може, Боронкаї не прийдуть?

Пішта відчув полегкість і дуже зрадів, що йому виявили таку високу честь — посадили по ліву руку від господині дому. По праву сидів прелат.

Пані Кардич була справжньою великосвітською дамою. Сама вона розмов не вела, а тільки слухала і дивилась. Однак у її погляді ясно читалося, що вона знає ціну кожному співрозмовникові. Дядечко Кардич, навпаки, був жвавий, мов ртуть, хоч ніщо не зобов'язувало його до такої поведінки. Ходили чутки, що він — неймовірно багатий. До того ж, через свій Кредитний банк він став повним володарем міста.

Ліну посадовили по другий бік довгого столу. їй ще ніколи не доводилось бути так далеко від Пішти. Вони сиділи навіть не навпроти одне одного. Досі, хоч би куди вони ходили, завжди сиділи поряд. Однак сьогодні про це не могло бути й мови. Не можна навіть перезир-нутися, тим більше, що Пішта в поті чола намагався викликати в господині бодай слабку посмішку. А Ліну дуже турбували власні руки. Вона мала тільки одну служницю — просту селянську дівчину,— тому змушена була куховарити сама. І хоч протягом останніх днів Ліна парила руки й регулярно змащувала їх кремом, тепер, коли зняла рукавички, побачила: руки червоні.

За столом прислуговували двоє лакеїв у чорних фраках та в білих рукавичках. Один обносив гостей по правий бік столу, а другий — по лівий. Обидва були дуже послужливі й дуже пильнували, щоб гостям було добре.

Ліну зараз мучило одне: навіщо вона прийшла сюди і як вона прийматиме цих людей у себе. Адже доведеться їх запросити?..

Ну, а коли не брати всього цього до уваги, то Коп'яшам не було на що жалітися. Всі гості обходилися з ними, немов би з великодніми писанками. А під кінець вечері на адресу Пішти навіть проголосили тост. Інспектор навчального округу сказав чудову промову, в якій відзначив, що новий обер-прокурор є для міста справжнім здобутком. При цих словах віце-губернатор уголос висловив своє схвалення: "Правильно, правильно!" Ліна мало не розплакалася.

Вставши з-за столу, гості почали збиватися в невеличкі гурти. Пішті тільки на хвилинку вдалося підійти до Ліни.

— Як ти себе почуваєш, моє серденько?

Ліна усміхнулася.