Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Пішта вже звик, що хоч куди б він ішов, хоч би з ким зустрічався,— всі розмовляли з ним з великою повагою. Він прийняв службові справи і був досить здивований, що ось уже минуло три дні, п'ять днів, а він не напав на слід ані-найменшої афери, хоч і був готовий до того, що після Макроці залишилося багато гріхів...

У середу Пішта, йдучи додому на обід, зустрівся із Ва-даші, депутатом парламенту, з яким учився в одній гімназії, тільки на два класи нижче. Вони донині підтримували знайомство. Зараз Вадаші з підкресленою люб'язністю привітав Пішту, і той відчув таку втіху, наче вдихнув на повні груди свіжого повітря.

— Що нового в політиці? — спитав Пішта.

Вадаші розсміявся, відкинувши назад чудернацької форми голову й широко розкривши рот.

— Так далі справи йти не можуть! — промовив він.— Ввічлива усмішка — це ще не керування країною. А "господар" тільки й знає, —що усміхається. Хоч би які події сталися — він тільки усміхається. Особисто в нього все гаразд, отже в інших — теж... Цього гладуна бог створив спеціально для того, щоб у такі важкі часи, як оце нині, посадити нам на шию. Еге ж, сидить у нас на шиї й скалить зуби з висоти свого трону... Він і уявлення не має, що таке нещастя. Ніколи в житті не потрапляв у скруту, ніколи не голодував. Звідкіля йому знати, що таке голод?

"Ти, голубе, теж скалиш зуби,— подумав Пішта.— І ти швидко виплив на поверхню... Можеш реготати, бугаю..."

— Він усміхається, коли ми кажемо йому про те, що діється в країні,— провадив Вадаші.— Зіб'є попіл із кінчика сигарети й усміхається. Злидні, селяни, яким нікуди докласти рук, тридцять тисяч безробітних землекопів — нічого цього для ньогр не існує... Він усміхається собі — мовляв, хтось же повинен бути бідним, так уже повелося, відколи світ створено.

Пішта знав прем'єр-міністра тільки з портретів, але зараз ця відверта характеристика дуже його вразила й здалася досить влучною. Дивним було лише те, що так говорить про прем'єр-міністра депутат від правлячої партії.

— Однак він має популярність,— заперечив Пішта.

— А чи знаєш ти, із чого складається популярність?.. П'ятдесят відсотків її складає державна влада. Невід'ємна від будь-якого уряду, вона автоматично перетворюється у популярність. Двадцять п'ять відсотків — це особиста чарівність; коли людина, яка займає високу посаду, не зажила сумнівної слави скандальними історіями, її вважають дуже милою та популярною. Що ж до тих двадцяти п'яти відсотків, які залишилися, то в них, власне, немає потреби. А коли людина тільки добра, коли ніхто на неї не сердиться, це теж погано. Ти знаєш, що кажуть про таких людей наші селяни? "О, він добрий! Добрий, як кусень хліба! Такий добрий, що всі його називають не інакше, як нікчема".

Вони перезирнулись і весело засміялися, наче змовники.

На цьому й розпрощалися. Дорогою додому Пішта думав про те, що Вадаші має слушність. До того ж, все, що сказав депутат, стосується і його, Пішти, як і кожного, хто сидить в кріслі Влади,— байдуже, вищому чи нижчому... Пішта глузливо посміхнувся. Що ж, тим краще. Він уже почав усвідомлювати, що таке влада і чому люди борються й змагаються за неї.

Однак владою треба вміти користуватися. А він цього ще не вміє. В ньому й досі живуть залишки студентських ідеалів: мовляв, влада — це самі тільки обов'язки; владу не можна використовувати для власного блага...

Дома панувало велике пожвавлення. Ліна приміряла сукню, і через це ще не був готовий обід. Діти теж роздивлялися нове вбрання. Вони стрибали навколо матері, гукаючи: "Гарна сукня! Чудова сукня! Наша мама гарніша за всіх мам!"

Пішта був у захваті. Він і не уявляв, що його дружина — така гарна жінка. Вечірня сукня була їй дуже до лиця. Здавалося, в їхню маленьку трикімнатну квартиру завітала жінка з вищого товариства. Раніш Ліна була схожа на Попелюшку, а тепер... Тепер навіть стіни наче розсунулись перед нею. Навіть меблі, прості, скромні, старі меблі ніби завмерли, замилувавшись своєю чудовою господинею. Навіть дешевенькі квітчасті шпалери мовби вилиняли і зблякли ще дужче... Пішта відчув, як це було, несправедливо, що така чудова жінка з роду Сенткалнаї стільки років сиділа в цих чотирьох стінах, жила в тісних, задушливих кімнатах.

— Ліно!—захоплено'вигукнув він.— Ти дуже гарна жінка!

Ліна усміхалася. І ця м'яка грайлива усмішка теж була їй до, лиця. Як чарівно розтулялися її тонкі вуста! Як сяяли її рівні маленькі зубки! її чорні очі то розширювались і загорялися, то примружувались і ставали чарівно-таємничими.

— Хай йому чорт! Я навіть не підозрював, що ти така красуня! Ти всіх полониш!

Ліна втішено сміялася. Адже їй самій і на думку це не спадало.

І тут Пішта запитав, чому запізнюється обід.

У Ліни враз зіпсувався настрій. Вона почала" сікатися до дівчини-швачки: плечі в сукні вузькі, під пахвами тисне і взагалі у цій сукні їй незручно, вона в ній погано себе почуває.

— Але ж, високошановна пані, сукня чудово сидить на вас!

— Ні, в такому вигляді я її носити не можу. Я не манекен, котрому все однаково, а жива людина, і хочу вільно рухатись. Ну де ж таке бачено? Навіть руку підняти важко.

— У вас, високошановна пані, чудова постава,— сказала дівчина,— багато хто позаздрив би такій. І нічого не треба затуляти, все показати можна.

— Я не бажаю нічого показувати! Хочу носити сукню, і вона повинна бути такою, щоб у ній можна було рухатись!

Ліна глянула на Пішту й роздратовано провадила:

— Не хочу бути лялькою-манекеном, які стоять у вітринах. До біса цю сукню, якщо я не почуваюся в ній вільно!

Пішта засміявся, проте йому було дивно, що Ліна вередує. Адже вільною та зручною повинна бути домашня сукня, а вечірня — зовсім іншою. Він не бачив на цій сукні ніяких дефектів.

— Ще б пак! Бо ти дивишся на колір і матерію. Я їх сама вибирала. Але пошита сукня зовсім кепсько!

Швачці довелося майже все переколювати шпильками заново. Власне, слід було перешити всю сукню: де випустити, де підкоротити, де підібрати, а головне — зробити її зручнішою, більш вільною. Одна спинка була настільки вузька, що виправити її, до того ж — в останню хвилину, було неможливо. Адже Ліна попередила кравчиню, що вони запрошені в один дім на обід, тож сукня потрібна напіввечірня!.. Ліна ніяк не бажала зрозуміти, що на переробку залишається всього півдня.

Потім відбулася розмова по телефону. Нервова суперечка, впереміш із слізьми.

— Зовсім непридатна сукня! Що б я робила, якби треба було йти в гості зараз? Я не чекала від вас такого! Зробіть з нею бодай що-небудь...

Кравчиня, власниця одного з наймодніших у місті ательє, довідавшись, що сукня потрібна на вечір, сказала, що до неї пасуватиме пелерина, і запропонувала замовниці взяти пелерину напрокат зі своєї майстерні.

Взагалі, було багато нарікань л докорів. Зрештою Ліна крізь сльози сказала, що краще б їй померти, ніж отак жити.

Потім сукню відвезли в ательє, Ліна наділа домашній халатик і заспокоїлася.

Історія з сукнею дуже роздратувала жінку. Вона знов подумала про прикрості, які можуть чекати на неї сьогодні ввечері, і знову пожалкувала, що прийняла запрошення Кардича.

— Навіщо все це мені здалося! — сказала вона сердито.— Пнутися зі шкіри, щоб допомогти чоловікові зробити кар'єру!.. Дай мені, будь ласка, спокій! Це просто жахливо: мало того, що всі раптово почали з тобою панькати-ся,— тепер уже і я задля твого задоволення повинна перестати бути сама собою! Навіщо ти силуєш мене йти на такі тортури? Невже я не подобаюсь тобі такою, яка є, якою була завжди?..

Вони сіли обідати в дуже поганому настрої. Сини теж притихли. Мовчки з'їли суп, який переварився, і м'ясо, яке пересмажилось. Тільки за тістечками всі трохи повеселішали.

Пішта, щоб позбавитися подальшого клопоту, пішов до управи й поринув у роботу. Слід було добре попрацювати, щоб якнайшвидше ознайомитись з усіма справами, а він у них багато чого не розумів — адже досі ніколи не займався правовими питаннями. Добре, що доктор Петерфі. який усе знав, про все мав власну думку і міг роз'яснювати та швидко розв'язувати найскладніші питання, був поруч...

А ввечері почалися нові хвилювання. В меншого сина заболіло горло, і Ліна страшенно стурбувалася. Як це так? її дитина хвора, температура тридцять дев'ять, а вона піде розважатися, як ота мачуха!

До того ж сукня не стала кращою,— навпаки, мороки з нею було ще більше. Ліна вже ладна була зірвати її з себе, однак Пішта, який виявив чималу витримку, зумів умовити дружину, пообіцявши, що завтра вони повернуть сукню в ательє і замовлять нову... Пішта твердо вирішив: де завгодно, але гроші на це доведеться дістати... "А може,— подумав Пішта,— вдасться що-не-будь зробити для того ательє через міську управу... бо грошей поки що немає..."

І тут ще один сюрприз! Приїхав дядечко Лайош...

Це був дуже симпатичний чоловік, на вустах у нього завжди грала усмішка — всі Коп'яші такі. Втім, якщо гарненько розібратись, ніякий він не Коп'яш, а Батаї, дядько Пішти з материнського боку, але Ліна спересердя зробила його Коп'яшем...

"І цей дядечко Лайош ще й ночуватиме, бо куди ж він дінеться? Де йому* послати? Поставити разкладачку в кімнаті хлопців — іншої ради немає. Старший син, звичайно, не робитиме уроків — слухатиме теревені цього старого базіки... а менший помре до ранку..."

Нарешті вони викликали таксі. Не йти ж пішки, дарма що дорога близька. Раніше Ліні й на думку не спало б їхати машиною, але тепер становище зобов'язувало: Та й як можна йти по такій грязюці у замшевих черевичках із срібними пряжками! Скільки ж доведеться платити за таксі? Настрій У Ліни геть зіпсувався. Вона з великою охотою ^ягла б зараз спати. А тут іще треба дати чоловіку гроші...

— Не бери мене більше на такі вечері, Пішто, прошу тебе, не роби з мене іншу, ніж я є насправді! Куди воно годиться — вилазити на світ із цієї пацючої діри і їхати в гості до великих панів. Інша річ — ті, які живуть у шістьох кімнатах і не мають ніяких клопотів. Ні, це не моє амплуа — бути світською дамою... *

Пішта не міг стримати сміху: Ліна вже уявляє себе світською дамою!

Нарешті вони сіли в таксі.

Ліна немов задерев'яніла. Пішта почував себе трохи ніяково від того, що їде разом із дружиною в таксі; такого з ним досі ще не бувало.