Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

class="b">– Звичайно. Тільки я не маю права показувати його сторонній цивільній особі. Й бажання особливого – так само.

– Але ж ви його читали.

– Читав.

– Хто і коли виявив тіло, там сказано?

– Якась Агнешка Пілунська, повія. Зловила клієнта, вела його в кущі, де затишок. Наткнулася на труп, закричала. Без заробітку лишилася, до речі. Клієнт утік.

– Поліцію вона покликала, як я розумію?

– Вона. Ще й переночувала про всяк випадок у відділенні.

– Вбили Яблонського там же, в глибині парку?

– Поліцейські на місці до такого висновку не дійшли. Були сліди волочіння. Його спершу вбили, потім – затягнули подалі від алеї, де пам’ятник Кілінському.

– Схему можете намалювати по пам’яті?

– Ще чого! – пурхнув пан Томаш, випиваючи свою чарку.

– Та я й не мав надії, – зітхнув Клим. – Когось, крім повії, опитали?

– Труп мали б впізнати. При ньому не було документів. Точніше, – поліцейський висякався в картату хустку, – їх знайшли вранці, коли сонце зійшло. Місце ще раз обійшли, метрах у ста від тіла валялися.

Сіпнулося віко, так сильно, що Кошовий притримав його пучкою.

– Викинули. Це означає, вбивця обшукав свою жертву, забрав усе, що було в кишенях. Зокрема – документи. Адже їх носять із собою, хіба ні?

– До чого ви ведете?

– Його обшукали, ось до чого. Вбивця лазив по кишенях жертви. І явно не для того, аби знищити документи, тим самим завадивши встановленню особи. Так можна і лице спотворити, до речі. Але їх викинули, як непотріб, – він затягнувся, скосував на Віхуру, налив ще по чарці. – Це може означати тільки одне, панове. В кишенях Яблонського вбивця шукав дещо цінніше і напевне знайшов.

– Наприклад?

– Гроші.

– Банально.

– Тим не менше. Ви досвідчена людина, пане Томаш. Знаєте – часом людей позбавляють життя за пару корон. А в жертви явно було при собі більше.

– Пан Лінецький згадував гаманець із крокодилячої шкіри. Вбитий хвалився ним.

– О, бачте. Він сам по собі чимало коштує.

– Ніхто не вбиває за гаманець без грошей.

– Ми не знаємо, скільки офіцер мав учора з собою.

– Іменний револьвер, – мовив раптом поліцейський, потому одним ковтком спорожнивши чарку.

– Як? – Клим подався вперед.

– Тіло впізнав товариш убитого, теж офіцер, легіонер. Рафал Лінецький, він ще напередодні заявив про зникнення пана капітана.

– Що?

У пана Томаша розв’язався язик, він почав говорити цікаві речі.

– Коли бути точним, пан Рафал прийшов зранку. Був дуже стурбований, що не дочекався свого друга пана Юліуша, вони домовились зустрітися в салоні однієї світської дами. Яблонський, зі слів Лінецького, був душею компанії. Ніколи не пропускав збіговиськ. А коли вранці він не відчинив, тут друзі й сполошилися. Йому показали невпізнані трупи, впізнав. Відразу дав свідчення.

– Отак просто заявив – капітан носив із собою зброю?

– Чого соромитись! Наган отримав за хоробрість. Можна сказати, як додаток до медалі.

Клим замислено потер перенісся.

– Знаєте, я не військовий. Людина цивільна від маківки до п’яток, у Росії до перевороту таких іменували шпаками, презирливо.

– До чого це?

– Погано знаюся на військових нагородах. Хіба до всякої додається іменна зброя?

Пан Томаш глянув на Віхуру, зітхнув.

– Я так само не великий знавець. Кажу почуте від пана Лінецького. Капітан Яблонський, з його слів, минулого року послужив у ландверському полку.[18] Здається, Німецької південної армії.[19] Брав участь у боях, був поранений, за це відзначений медаллю «За хоробрість».[20]

– Попри свою необізнаність, знаю – це вища нагорода для нижніх чинів.

– Дивно, – гмикнув пан Томаш. – Я запитав пана Рафала те саме. Ми з вами можемо мислити в одному напрямку, пане Кошовий.

– Відповідь якою була?

– Колега пана Яблонського наполягає: саме цю медаль вбитий за життя цінував найбільше. Бо поважніші ордени мав. А ця медаль… Як би сказати…

– Підкажу. Таке собі підтвердження власної хоробрості. Хіба ні?

Іронію приховати не вдалося.

– Пащекуєте, пане Кошовий. Але воно так є. Й потім, ви дійсно обізнані менше за мене. Вже рік, як ця медаль має золоті та срібні вензелі. Це означає: нею можуть бути нагороджені офіцери.

– Чудово. Який вензель мав пан Яблонський?

– Золотий, – коротко відповів пан Томаш. – Там була якась історія, пан Рафал розповів… – поліцейський наморщив лоба. – Словом, зброю Яблонський здобув у бою. В нього самого закінчилися набої. Тут вибіг російський офіцер. Зчепилися врукопашну, капітанові вдалося застрелити ворога з його ж нагана. Потім зброю почистили, зробили символічний напис на руків’ї, вручили урочисто в шпиталі.

– А написали – що?

– Der Tarferkeit.

– Ясно. Міг би здогадатися. За хоробрість.

– І щоб закінчити про револьвер. У місті небезпечно. Офіцер не може дозволити собі вийти без зброї.

– Так само, як без грошей і документів, – зауважив Кошовий.

– Не зовсім розумію, що ви хочете цим сказати.

– Лише одне, пане Томаш. Злочинцеві не потрібні його документи. Все інше знадобилося, особливо – револьвер, – Клим налив знову. – Парк Кілінського – не найбезпечніше місце у Львові. Робимо також поправку на непрості часи. І готовий припустити: капітан у цивільному став жертвою звичайнісінького пограбування.

– Ні.

– Чому? – здивування справді було щирим. – Опирався – вбили. Хочете ви того, чи ні, але з цієї дзвіниці смерть бойового офіцера виглядає зовсім не героїчною. Та й політика тут, на щастя, ні до чого.

Не чекав, поки інші вип’ють – зробив це сам.

Ось і не вір у прикмети!

Кажуть же – не згадуй чорта мимоволі, бо тут тобі він і з’явиться. Варто було зринути в розмові з Віхурою персонам Тими й Лінди, як Кошовий відразу згадав їхню штаб-квартиру. А за короткий час ноги вже несли Клима в бар «Під вошею», бо тільки там можна було знайти потрібні сліди.

Принаймні іншого виходу, як потикатися в заборонене для нього, а отже – небезпечне місце, Кошовий не бачив.

Самому туди йти не хотілося, хоч і мав у кишені револьвер. До речі, роздобутий спеціально для нього й проданий дев’ять років тому Єжи Тимою. Відтоді зброя не раз ставала в пригоді, хай стріляти в людину Клим так і не навчився. Цей бар’єр єдиний лишився неподоланий, бо вдарити когось в лице міг і досить часто практикував. Ще до арешту, в Києві, ходив у спортивний клуб та брав уроки боксу. Згодом боксування знадобилося під час різних ризикованих пригод, і адвокат при потребі пускав кулаки в хід, не вагаючись. За весь час свого життя у Львові він то відновлював тренування, то через різні обставини забував про спорт. Але роки війни мобілізували зсередини, тож Кошовий