Ольга Кобилянська - Вовчиха, Ольга Кобилянська

нижче, як звичайно, звернувся до батька:

- Будьте здорові, тату, та й прощайте... може, не верну...

Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.

- Раз.

- Раз.

- І другий.

- І другий.

- І третій раз.

- І третій раз.

- Дайте руку, най поцілую...

Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:

- Я знаю, що не побачу тебе більше,- кликав крізь сльози.

- Байка, коби не калікою, тату,- зачув батько ко­ло вуха, мов стогін.

Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.

- Мамо!

Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.

- Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.

- Юзьку, Юзьку, мій сину!!! - пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався... тікати з хати, але тут приступив і Янко.

- Тату, мамо, поблагословіть, любі,- заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.

- Сину мій, ангеле... вертай! - вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.

- Верну! Не плачте!

- Янцю, не йди! - скрикнула мати.- Не йди, ка­жу, не лишай хоч ти нас, старих...

- Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.

Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовх­нутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.

- Моліться за нас!

Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волок­лася за ним, за «мізинком».

- Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою! - і з під­нятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гони­ла ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очи­ма на подвір’я.

Чи бачила там кого?

Сама не знала.

Їй видалося, що подвір’я удвоє поширилося, удвоє потемніло й із нього, пустого, ніби безмежного, вири­нула мати. Стояла з костуром батька в руках і, схилив­ши голову на гудз той великий, темний гудз, водила, не рухаючи головою, мов із каменя, жарливо-блискучими очима вокруг і запала в землю.

* * *

Четвертого року вернув Юзько назад. Худий, поваж­ний, обдертий, без давнього усміху на устах - без Янка.

Увійшов у хату. Се було восени, присмерком. У хо­ромах привітала його пустка, тишина й майже темрява. Увійшов у хату далі, де колись працював із родичами і сестрою. Там те ж саме. Що се? Повмирали всі? Вийняв із кишені сірники, зачеркнув і підніс руки вгору. На печі щось закашляло.

- Хто там? - обізвався старий захриплий голос батька.- Хто прийшов?

- Я, тату, я - Юзько... вернув назад...- і з тими словами згасло маленьке світло. Він знов засвітив.

- Нема в вас свічки? - спитав.

- Є... є, от тут десь... Ти, Юзько!.. Коло мене... ходи ближче, ой боже, ти змилосердився, заки замкну очі...

Юзько домацався до вказаного місця й засвітив світло. Кістяк, запутаний у старі верітки й такі подушки, був батьком. Юзько підсунув лавку, став на неї, приві­тався й поміг старому сісти. Шкіра, й кості, і пара запалих очей указались Юзькові. Він був загартований вій­ною, але, побачивши батька в такому стані, він затис­нув уста.

- Чому ви самі? Слабі? Де мама, Санда, повми­рали?

- Ні. В місті. Як прийшли москалі, то вони вивез­ли, що ліпше, в місто, як і багато так робили, а мене лишили. Мама лишила. Санда плакала, не хотіла само­го лишити. Та ти знаєш маму. «Старому чоловікові,- казала,- нічого не зроблять, а дівчину не можна тут лишати, можуть збавити». Та й пішли.

- І не вернули?

- Ні. Часом приходять. Заглянуть туди-сюди, зва­рять на днів кілька, спечуть хлібець та й вертають. Санда... вона більше мною піклується... а мама... вічно ховає... й жалує... та й сама вже подалася...

Павло перервав і хвилинку віддихав. Юзько ждав і слухав. Слова з грудей старого батька так тяжко добу­валися з грудної глибини...

- Каже, щоб я сам собі варив, як інші, а я не мо­жу. Давно не робив і тепер не можу. Лежу і жду. Часом прийде Ганна Миколина, зварить і знов відбігає.

- Миколи не покликали, тату?

- Покликали, але лише до роботи. Копав з другими окопи, а відтак вернув...

- А корови, коні є?

- Одна коровина й один кінь є в Миколи. Другі дві корови й коня забрали вороги, як відходили. Пішло і сліз за ними доста. З кожної майже хати забрали... Пішла гарна худоба наша, і плач удовиний і дітей за ним, лише смуток лишився. Ой!..

І старий заплакав.

- У кого мама в місті? - питав Юзько, скидаючи старий, замарганий військовий плащ із себе й оглядаю­чись по пустій хаті.

- В якоїсь своєї знакомої. Може, завтра прийдуть. Так там засиділися... як би там їх місце. Та, може, воно й добре так. Бог знає, мені вже все одно... Коби борше... Де Янко? Де-сь го лишив? Він недавно мені снився... Все ніби до хати заходить у білій сорочці і дверей назад не може віднайти. «Се недобре»,- кажу я, а мама каже: «Саме добре, він незабавки поверне, біле білля,- каже,- дорогу значить». А я кажу: «Ой, дорога, де ж не дорога, але чи не на той світ?» Від тебе раз прийшло письмо, а від нього ні письма, ні знаку. Де він? Де мій Янцьо? Кажи, Юзьку... де мій Янцьо? Упав? Га? Кажи, ти старший! Га? Що ка­жеш?

- Я нічого не кажу. Що я знаю? Ми ж були кож­ний при іншім регіменті. Я при артилерії, він при піхоті. Що я знаю? Спитайте війну. Хто тепер що знає? Поло­вина народу в землі, одна часть у полоні... одна, як я, жебраки або каліки...

- А може, впав і Янцьо? Бо Георгішин, що з ним разом злучився, казав, що коло Галича ще був живий... Але більше він не знає, бог знає. «Багато,- каже,- пішло відти на той світ...»

- Ей, «бог