Нечуй-Левицький - Живцем поховані, Нечуй-Левицький

ніби сто­яв пе­ред моїми очи­ма Ва­силів батько, мов жи­вий. Я ніби те­пер ба­чив йо­го на свої очі, ба­чив, як він вер­нув­ся з пансько­го дво­ру до­до­му, втра­тив­ши зем­лю й грунт, вер­нув­ся з бо­ля­чею ду­шею, з оби­дою й ве­ли­ким го­рем на серці, як роз­ка­зу­вав про те своє го­ре жінці, як жінка зблідла, ос­товпіла од го­ря, як поп­рибіга­ли сусіди. Я ніби ба­чив, як ста­рий батько хо­дить по сад­ку й ла­має з го­ря ру­ки, а ма­ти си­дить на призьбі й за­ли­вається слізьми. Я ніби ба­чив пе­ред со­бою й са­мо­го Ва­си­ля, ма­ленько­го хлоп­ця, зас­му­че­но­го ти­ми слізьми…

І мої дум­ки чо­гось нав­рат­ли­во й упер­то вер­та­лись усе на­зад, до Ва­си­ле­вої ха­ти, до йо­го по­етич­ної оселі, до пиш­ної ле­ва­ди та до­ли­ни з ку­че­ря­ви­ми вер­ба­ми та ви­со­ки­ми то­по­ля­ми… Я знов ніби по­ба­чив ту роз­ло­жис­ту до­ли­ну.

А з тієї до­ли­ни мені все вчу­вав­ся плач без­щас­них, без­та­лан­них. Я ніби чув на свої ву­ха, як у тій до­лині між сад­ка­ми та вер­ба­ми скрізь го­ло­си­ли обез­та­ла­нені ма­тері, пла­ка­ли батьки, не­на­че там од­ра­зу схо­пи­лась мо­ро­ва по­шесть і по­нес­ла смерть по до­лині. І ті давні смутні кар­ти­ни нас­тир­ли­во, сліпцем на­ла­зи­ли на очі, сно­ви­га­ли пе­ред моїми очи­ма, пе­реп­лу­ту­ва­лись з ти­ми мальовни­чи­ми кар­ти­на­ми, котрі тільки що миг­ну­ли пе­ре­до мною в срібно­му ту­мані срібно­го дня. І знов ста­ло в ме­не важ­ко на душі, а на сер­це впав жаль. Нас­тир­ливі сумні по­чу­ван­ня не да­ва­ли мені спо­кою, не­на­че злодії вик­ра­да­ли в ме­не ве­селість, ви­га­ня­ли радість з моєї душі, не­на­че люті за­ка­то­вані во­ро­ги на­ку­пи­лись му­чи­ти мою ду­шу се­ред роз­коші рідно­го краю, в яс­ний радісний день мо­го приїзду на Ук­раїну.

Незабаром ми звер­ну­ли з ве­ли­ко­го трах­ту набік, на ма­лий шлях і за­раз виїха­ли на ви­со­ке взгір'я. Пе­ре­до мною роз­гор­ну­лась ши­ро­ка до­ли­на річки Рас­та­виці: роз­гор­ну­лись роз­ки­дані в без­ладді на ши­ро­ко­му прос­торі гор­би, при­гор­ки, су­гор­би, роз­логі пе­ре­яр­ки, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком на усі бо­ки. Яка ши­рочінь! Яка да­леч! Який ши­ро­кий не­бок­руг над зем­лею! А яка пиш­но­та, яка розкіш на по­лях! І при­гор­ки, й пе­ре­яр­ки, і ши­рокі до­ли­ни, - усе вкри­те жи­та­ми, пше­ни­ця­ми, про­са­ми, бу­ря­ка­ми. Скрізь зе­ле­но, ку­ди не кинь оком. Тільки по­де­ку­ди сму­га­ми біліють греч­ки, ніби на зе­ле­ний простір ви­пав по­ло­са­ми свіжий сніг. Які здо­ро­вецькі ко­лос­ки! І яка їх си­ла! Як їх гус­то та ряс­но! Ко­ло­сок чер­кається об ко­ло­сок. Ко­лос­ки ніби лізуть з роз­ло­гих пе­ре­ярків на гор­би, на взгір'я, суспіль чіпля­ються одні за другі ос­тю­ка­ми, не­на­че піша са­ра­на вкри­ла зем­лю суспіль, не­на­че рої бджіл суспіль обсіли по­ле так, що й землі не знать. В до­ли­нах по Рас­та­виці та Росі ніби то­нуть в сад­ках та вер­бах здо­рові се­ла, ніби по­то­ну­ли в срібній імлі на самісіньке дно. А там да­ле­ко, да­ле­ко на гор­бах, на го­рах за Рос­сю мріють ду­бові ліси та пе­реліски, мріють білі церк­ви, панські фольвар­ки та то­ки в то­по­лях.

Срібна імла за­ли­ває усей виг­ляд од краю до краю. Сон­це го­рить на небі срібним світом. Сму­ги гре­чок бли­щать на сонці, не­на­че лис­ню­чий ат­лас, аж в очі ріжуть. Са­ме ма­ре­во над по­ля­ми ста­ло біле, срібне, дри­жа­ло білим сяєвом, не­на­че си­пав­ся й дри­жав білий по­рох. Да­лекі ліси, то­полі, то­ки, білі церк­ви на го­рах, об­литі білим ма­ре­вом, ніби розп­ли­ва­лись в не­оме­жо­ва­них, в не­яс­них лініях та обвідках, ніби й во­ни во­ру­ши­лись попід во­руш­ли­вим ма­ре­вом, як во­ру­шаться під те­ку­чою во­дою в річці на дні во­дяні рос­ли­ни, ла­тат­тя та ку­ширі, прий­ма­ли фан­тас­тичні фор­ми міра­жу й бу­ли більше схожі на міраж, ніж на дійсні ліси, церк­ви та то­полі.

Яка розкіш! Який со­лод­кий за­паш­ний польовий дух од житів та гре­чок! Ти­хо, ти­хо, ні най­мен­шо­го по­ди­ху вітру. І не­бо й зем­ля ніби ку­ня­ли, за­таїлись й очамріли од кра­си та тиші, сподіва­ючись чо­гось страш­но­го в на­турі. Я за­ми­лу­вав­ся тією оригінальною кар­ти­ною, схо­жою на ма­ну. Знов зли­ну­ла радість на моє сер­це ве­се­лою ластівкою. От і рідний край, пиш­ний, в срібно­му сяєві, як міраж.

Але жи­вий свідок ве­ли­кої істо­рич­ної неп­рав­ди обер­нув­ся й за­го­во­рив до ме­не. Я вло­вив блиск йо­го очей, по­чув йо­го го­лос. Йо­го дзвінкий го­лос ніби збу­див ме­не. Я ніби про­ки­нув­ся й опам'ятав­ся… І мені знов ста­ло чо­гось жаль. В со­лод­ко­му повітрі ніби ста­ло тхну­ти гірким ду­хом по­ли­ню. У мертвій тиші мені по­ча­ли вчу­ва­тись сумні по­хо­ронні пісні на по­хо­роні жив­цем по­хо­ва­них лю­дей. І милі мрійні кар­ти­ни рідно­го краю вже ме­не не зве­се­ля­ли. Знов за­во­ру­ши­лись сумні дум­ки й поп­лив­ли од­на за дру­гою, як осіннє лис­тя по воді. І я нез­чув­ся, як ніби по­ба­чив цього жи­во­го свідка людської крив­ди не з ба­то­гом в ру­ках на коз­лах, а в ху­дож­ницькій ака­демії з пенз­лем у руці попліч з йо­го зем­ля­ком Со­шен­ком, по­ба­чив йо­го як освіче­но­го на­укою просвітни­ка цього тем­но­го за­кут­ка Ук­раїни, з пал­ким сло­вом на­уки й прав­ди в ус­тах… От я в дум­ках ве­ду йо­го че­рез шко­ли, пе­ре­бу­ваю з ним усю течію йо­го просвітнього роз­вит­ку, спов­нюю йо­го ро­зум ви­со­ки­ми втям­ка­ми доб­ра й прав­ди, ви­со­ки­ми іде­ями, уяв­ляю собі йо­го суспільським діячем на Ук­раїні… хоч я знаю доб­ре, що і він, і де­сят­ки й сотні ти­сяч та­ких, як він, на Ук­раїні вже дав­но жив­цем по­хо­вані, за­ки­дані зем­лею ру­кою маг­натів; знаю, що ті, котрі за­ко­па­ли їх в си­ру зем­лю, не до­по­мо­жуть їм вий­ти на світ бо­жий, що до­рогі вловчі пси давніх маг­натів вис­мок­та­ли з їх кров до ос­танньої краплі, як з тих волів, заріза­них на по­жи­вок псярні.

І в ме­не сер­це за­ни­ло се­ред чу­до­вих виг­лядів рідно­го краю. А моє спо­чу­ван­ня та щи­ре спо­боління з не­пе­ре­мож­ною си­лою ли­ну­ли до то­го ве­се­ло­го, щи­ро­серд­но­го чо­ловіка, жив­цем по­хо­ва­но­го здир­ли­ви­ми, за­жер­ли­ви­ми та не­доб­ро­серд­ни­ми людьми.

1898 р.

Мені здається, що сум­ний ви­па­док си­лу­ва­но­го одніман­ня землі в дрібних біло­церківських пра­вос­лав­них ук­раїнських дво­рян тра­пив­ся не тільки на Біло­церківщині, а прак­ти­ку­вав­ся скрізь на пра­во­бе­режній Ук­раїні й Білій Русі за ча­су па­ну­ван­ня на Ук­раїні польсько­го ко­ро­ля й польських дідичів, навіть не маг­натів. Цього (1915) ро­ку най­няв­ся за двор­ни­ка в то­му дворі, де моє жит­ло, чо­ловік з се­ла То­машівки Київ. губ. Сквирсько­го повіту Дмит­ро Лепський. Я пи­таю в йо­го, чи він крес­тя­нин, чи, мо­же, шлях­тич. Він роз­ка­зав мені, що йо­го дід Андрій Лепський мав своє по­ле й не був пан­щан­ним. Але місце­вий тодішній пан дідич Хаєцький узяв у нього до­ку­мен­ти на йо­го по­ле, щоб пе­ресвідчиться в йо­го праві на зем­лю, та й не вер­нув йо­му; все ка­зав, що до­ку­мен­ти десь за­гу­би­лись, а потім велів йо­му од­роб­лять пан­щи­ну за ту йо­го ж та­ки зем­лю й за­пи­сав йо­го з дітьми в пан­щанні лю­де. Пев­но