Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

по­ми­ри­лись? - спи­тав батько, обер­та­ючись до мо­ло­диць.

Свекруха й не­вiст­ка мов­ча­ли. Кар­по си­дiв за сто­лом i обi­дав мовч­ки. Пiс­ля то­го, як вiн оже­нив­ся, вiн нi­би ви­рiс у своїх очах. Кож­ний батькiв до­кiр зда­вав­ся йо­му те­пер уд­воє важ­чим. Йо­го дум­ка лi­та­ла ко­ло якоїсь ха­ти, в кот­рiй вiн жи­ве сам з своєю жiн­кою, сам гос­по­да­рює без батька, без ма­те­рi i нi од ко­го не чує нi­яко­го при­ка­зу та за­га­ду.

Од то­го ча­су вже не бу­ло ла­ду мiж свек­ру­хою та не­вiст­кою. Во­ни пог­ля­да­ли од­на на дру­гу спiд­ло­ба. Мот­ря не ду­же вва­жа­ла на Кай­да­ши­ху й Кай­да­ша, але для неї все зда­ва­лось, що в ха­тi чо­гось тiс­но, не­на­че її ду­шать стi­ни, ду­шить сте­ля, ду­шить пiч.

Вже бу­ло не­да­ле­ко до рiзд­ва. Ро­бо­ти бу­ло ще бiльше. Мот­ря ви­ма­за­ла сi­ни, по­ми­ла ла­ви, мис­ник, по­ли­цi. Пе­ред праз­ни­ка­ми за­ко­ло­ли ка­ба­на. По­чав­ся в ха­тi гар­ми­дер. Кай­да­ши­ха все гу­ка­ла на Мот­рю, а Мот­ря нi­ко­ли не змов­чу­ва­ла свек­ру­сi.

- Мамо! Не кри­чiть на ме­не, - го­во­ри­ла Мот­ря, по­ра­ючись ко­ло ков­бас. - Я й са­ма по­роб­лю дi­ло й без вас. Луч­че ля­гай­те на лiж­ко та, про ме­не, бе­рiть у ру­ки бан­ду­ру, ку­рiть люльку, як на­ша па­нi еко­ном­ша.

Перед свят­ка­ми Мот­ря жда­ла, що Кай­да­ши­ха спра­вить для неї буд­лi-яку но­ву оде­жи­ну. Кай­да­ши­ха од­рi­за­ла для неї но­ву за­пас­ку.

На тре­тiй день рiзд­ва Мот­ря ви­тяг­ла з скри­нi но­ву спiд­ни­цю, при­ве­зе­ну од батька. Спiд­ни­ця бу­ла ду­же гар­на та ряс­на, зе­ле­на з чер­во­ни­ми гус­ти­ми ро­жа­ми. Во­на по­вi­си­ла спiд­ни­цю на сво­ло­цi, на кiл­ку. Кай­да­ши­ха тiльки ско­са пог­ля­да­ла на ту спiд­ни­цю.

Мотря пiш­ла в хиж­ку, на­дi­ла спiд­ни­цю й чер­во­ну за­пас­ку, ввiй­шла в ха­ту та все по­ход­жа­ла по ха­тi та розп­рав­ля­ла ши­ро­кi фал­ди кру­гом се­бе, пе­ред са­мим но­сом у свек­ру­хи. Свек­ру­ха нi­би не ди­ви­лась на спiд­ни­цю.

- Ото спiд­ни­цю спра­вив ме­нi Кар­по iк праз­ни­ку! - ска­за­ла Мот­ря й ста­ла пе­ред Кай­да­ши­хою, ще й обо­ма ру­ка­ми роз­тяг­ла ши­ро­ку спiд­ни­цю на обид­ва бо­ки.

- Батьковi своєму по­ка­жи, од­нак ба­га­тий! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, не див­ля­чись на спiд­ни­цю.

- Сьогоднi пi­ду до батька та й по­ка­жу, тiльки не ту чор­ну за­пас­ку, що ви спра­ви­ли ме­нi iк праз­ни­ку.

- Ой гос­по­ди! До­ве­деться ла­яться на рiзд­во до служ­би, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - че­рез те­бе не­ма ме­нi нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi. Хi­ба не чуєш? Он до церк­ви дзво­нять!

У ве­ли­кий пiст Кай­да­ши­ха при­нес­ла от тка­лi гар­не тон­ке по­лот­но й руш­ни­ки. Во­на схо­ва­ла йо­го в свою скри­ню, ще й зам­ком замк­ну­ла.

- Та не за­ми­кай­те, ма­мо! Хоч i я рук до по­лот­на док­ла­да­ла, та не бу­ду крас­ти, - про­мо­ви­ла Мот­ря; але їй ду­же хо­тi­лось одк­ра­яти свою част­ку й схо­вать в свою скри­ню.

Настав ве­ли­кий пiст. Вже до ве­ли­код­ня бу­ло не­да­ле­ко. Вес­на бу­ла ран­ня. На п'ятiм тиж­нi пi­шов на по­ле на­вiть удо­вин плуг. Мот­ря по­ча­ла вго­во­рю­вать Кар­па.

- Чи ти ба­чиш, як ме­не во­дить твоя ма­ти. Моя ма­ти квiт­ча­ла ме­не, як ро­жу, а твоя ма­ти во­дить ме­не, не­на­че стар­чи­ху. Поп­ро­си батька, щоб дав ме­нi гро­шей на но­ву хуст­ку та на спiд­ни­цю. Куп­лю со­бi iк ве­ли­код­ню но­ву оде­жу та хоч убе­ру­ся по-людськiй.

Карповi й са­мо­му хо­тi­лось приб­рать свою жiн­ку, як при­би­рається квiт­ка на­вес­нi. Вiн по­чав про­си­ти в батька гро­шей.

- А де я то­бi на­бе­ру стiльки гро­шей? - ска­зав батько. - Твоя жiн­ка не дiв­ка: їй за­мiж не йти. Пi­де ма­ти до Кор­су­ня на яр­ма­рок, то й спра­вить, що там бу­де тре­ба.

Кайдашиха й справ­дi поїха­ла на яр­ма­рок. Мот­ря про­си­лась й со­бi, але свек­ру­ха її не взя­ла.

Ввечерi Кай­да­ши­ха при­вез­ла Мот­рi з яр­мар­ку хуст­ку й ма­те­рiї на спiд­ни­цю. Мот­ря роз­гор­ну­ла хуст­ку в ру­ках. Хуст­ка бу­ла чор­на, з ма­леньки­ми квi­точ­ка­ми.

- Мабуть, хо­че­те ме­не в чер­ни­цi пост­риг­ти, - ска­за­ла Мот­ря й ки­ну­ла хуст­ку на стiл. Во­на гля­ну­ла на ма­те­рiю, наб­ра­ну на спiд­ни­цю; ма­те­рiя бу­ла убо­га, тем­ненька, з чер­во­ни­ми крап­ля­ми. Мот­ря на­вiть не роз­гор­ну­ла її та й одiй­шла од сто­ла.

- Я зна­ла, що то­бi не вго­жу. Я не знаю, хто то­бi й вго­дить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, роз­сер­див­шись, - де ж пак! Зрос­ла в та­кiй роз­ко­шi.

Мотря мов­ча­ла. А для неї, мо­ло­дої, так хо­тi­лось зав'язать на праз­ник го­ло­ву роз­кiш­ною чер­во­ною хуст­кою. Во­на тiльки лег­ко зiтх­ну­ла.

"Не моя во­ля во­лить у цiй ха­тi", - по­ду­ма­ла во­на. I для неї схо­тi­лось во­лi та своєї ха­ти.

IV

Настало лi­то. По­ча­лись жни­ва, по­ча­ла­ся в по­лi ро­бо­та.

Сiм'я лi­том ма­ло си­дi­ла в ха­тi, мен­ше ста­ло ко­лот­не­чi.

За га­ря­чою ро­бо­тою в по­лi не бу­ло ча­су сва­ри­тись. Кай­да­шi ви­жа­ли свiй хлiб i ста­ли за­роб­ля­ти у па­на на снiп. Мот­ря жа­ла ду­же швид­ко й за­ро­би­ла з Кар­пом бiльше кiп, нiж Кай­даш з Кай­да­ши­хою.

Восени Мот­ря об­ро­ди­ни­лась. Кай­даш спра­вив хрес­ти­ни. Кар­по ще бiльше нi­би ви­рiс сам в своїх очах. Вiн те­пер вва­жав се­бе за прав­ди­во­го ха­зяїна, у всьому рiв­но­го батько­вi. В йо­му десь узя­лась по­ва­га до са­мо­го се­бе. Батько був ду­же ра­дий ону­ко­вi й обi­цяв на хрес­ти­нах прис­та­ви­ти для Кар­па ха­ту че­рез сi­ни. Ма­ла ди­ти­на на­че тро­хи по­ми­ри­ла свек­ру­ху з не­вiст­кою. Кай­да­ши­ха при­па­да­ла ко­ло сво­го ону­ка, не­на­че ко­ло своєї ди­ти­ни, вчи­ла не­вiст­ку, як ди­ти­ну ку­пать, як спо­ви­ва­ти, i знов за­го­во­ри­ла до не­вiст­ки со­лод­ким го­ло­сом. Мот­ря не­на­ви­дi­ла той об­лес­ли­вий го­лос, але ста­ла лас­ка­вi­ша до свек­ру­хи. По­ки во­на сла­бу­ва­ла пiс­ля ро­ди­ва, Кай­да­ши­ха ста­ла для неї в ве­ли­кiй при­го­дi. Але не так ста­ло­ся, як ди­ти­на по­ча­ла пiд­рос­тать. Кай­да­ши­ха тi­ши­лась ону­ком, ко­ли­ха­ла йо­го, гой­да­ла, а Мот­ря му­си­ла ро­би­ти всю важ­ку ро­бо­ту за се­бе й за свек­ру­ху.

Карпо й Мот­ря, за­ро­бив­ши лi­том со­бi хлi­ба, вже зна­ли, що во­ни їдять свiй хлiб, а не батькiвський. В стiж­ках сто­яло жи­то й пше­ни­ця, до кот­ро­го во­ни прик­ла­ли бiльше пра­цi, нiж батько та ма­ти. В скри­нi в Кай­да­ши­хи ле­жа­ло по­лот­но, в кот­ро­му мо­же, тре­тя нит­ка бу­ла нап­ря­де­на Кай­да­ши­хою. Кар­по­вi та Мот­рi ста­ло ще важ­че ди­ви­тись батько­вi в ру­ки. Ли­хо в ха­тi тiльки за­тих­ло й при­таїлось, не­на­че га­ди­на зи­мою. Вес­ня­не теп­ло ки­ну­ли на ту га­ди­ну пер­ше мо­ло­ди­цi.

I га­ди­на пiд­ве­ла го­ло­ву, за­си­ча­ла на всю Кай­да­ше­ву ха­ту, на все под­вiр'я.

Пiсля пок­ро­ви Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­нi два су­вої по­лот­на: один су­вiй дав­нi­ший, товс­то­го та не­доб­ре ви­бi­ле­но­го по­лот­на, а дру­гий - тон­ко­го, гар­но­го, нап­ря­де­но­го вдвох з Мот­рею. Кай­да­ши­ха пок­ра­яла товс­те по­лот­но на со­роч­ки для ста­ро­го Кай­да­ша, для Кар­па, Лав­рi­на й Moт­pi, a co­бi од­рi­за­ла тон­ко­го по­лот­на на три со­роч­ки i за­раз схо­ва­ла су­вiй у скри­ню.

- А ме­нi, ма­мо, не од­рi­же­те тон­ко­го по­лот­на, хоч на од­ну со­роч­ку на праз­ни­ки? - спи­та­ла Мот­ря, на­си­лу здер­жу­ючи