Старицький - Облога Буші, Старицький

плямами плечі цукрові, здіймаються високо перса, усміхаються небесною втіхою личенька гожі, вабливі, очі залассям горять і спокушують раюванням незнаним... І він, бідний сирота, козарлюга запеклий, там, між панством тим пишним, тільки в якійсь химерній, неподобній одежі... він там, і всі йому вклоняються, всі вітають його, бо він сам і єсть властитель тієї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бідар - дукою; можна було вчадіти, і розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якім і розібратись думками було неможливо. Він тільки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались...

Якась пишна та делікатна панянка, з білесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синіми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється і пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голівка лежить на плечі, а від неї аж пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серці стоїть якась непрохана, невгасима дратівля...

- Яка я неомірно щаслива! - втішається красуня.

- Чого ж то, моя пишна кралю? - спалахнув лицар.

- Того, що... хіба ж пан не бачить, серцем не чує...- червоніє, лицяючись, краля.- Ах, ця солодка хвиля як налинула несподівано, так незабаром і зникне... а потім знов,- зітхнула милесенько панна,- ще гірша темрява і нудота...

- Для чого ж панна в одну тільки хвилину хоче замкнути ціле життя? Воно широке і має безліч солоднеч і розривок, які чергуються і тішать нам почуття...

- А коли яка радість,- щуриться панна так любо,- охопить усі почуття і опанує серцем цілком... Хіба пан ще не кохав нікого ніколи?

- Я? - аж зблід, пополотнів пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.

- Так, пан! - допитувалась панянка, положивши свої манесенькі, гарнесенькі ручки на його дужу й жилаву руку і не зводячи з його очей пронизистого погляду. - Скажіть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить? Хіба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати?  - Для чого вам знать те? - важко зітхнув пишний господар і понуро схилив голову.

- Для того...- у пишної кралі здригнула брова і якась хмарина перебігла по захололому личку... - я хочу знати, я хочу! - тупнула вона ніжкою.

- Ну, коли панна править... так я кохаю...

- Кого? - аж загорілась і затремтіла красуня...

- Навіщо ймення? - глухо і натрудженим голосом відповів лицар. - Її тут нема... вона далеко...

- Хлопка! - скрикнула панна і зникла.

Закипіло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повіяло від усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душі, і йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрій, свого січового завзяття, своєї буйної волі...

Тепер він тихо-тихо їхав, попустивши повіддя, і понуро міркував над питанням: що далі чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,- не зрадить вітчизни, коли б не нестрачена ще надія оздоровити шляхетські думки народним духом, то він би зараз... Але справді, за що ж він стоїть і що нищити хоче? А вони, оті, що п'яничили вчора, за віщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовків-сіроманців, сорок тисяч хижаків лютих? В голові у його туманилось, а на серці тупа, неминуча боліч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, ніби його серце гарячими кліщами рвуть на кавалки.  І знову у тім пошарпанім серці воскрес образ дорогої тихої дівчини і мріяв вабливими барвами...

«Де вона тепер, моя зірочка ясна, моя запашна квіточка? - маячили перед Корецьким думки.- Адже вона єдина над моїм серцем цариця, і ніколи, довіку, до суду, у моїй душі не згасне світ очей її, не змовкне сріблистий згук її голосу, не зникне ухмілка її сміло окреслених уст... А от доля відірвала мене і незагійну рану на серці вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офіра?»

Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.

- Прилучені до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,- пояснили шляхтичі.

Корецький здригнувся. Пасмо думок його обірвала тяжка, огидлива дійсність. Він підібрав повіддя, торкнув острогами коня й покрикнув:

- За мною, панове!

VI

- А що, хлопці, чи повкладали усіх воріженьків спати? - запитав сотник у козаків, що по кладках із рову вертались до маж.

- Усіх, батьку, до єдиного,- відповів сивоусий запорожець,- одному німоті не хотілося страх як з оцим світом прощатись - усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши під ребро списом поштиво... ну й послухався, язика показав...

- Це він тобі в насмішку, на глум,- засміявся Шрам.

- Та хай йому вже господь бог пробачить, як і я дарую,- відповів запорожець сумирно.

- Аз наших ніхто не поцілував землі-матері? - спитав сотник.

- Трьох-таки, кляті, уклали,- пробурчав Шрам,- спочатку вони були покидали зброю і стали валятись на пробі в ногах, а коли нашим було неспроміжно руки спинити, що замашно розмахалась і воріженьків, як галушки, на списи стромляла, так деякі в скруті кинулись знову до зброї і давай відбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...

- Кого ж та кого?

- Ех, славних козаків, товаришів добрячих,- зітхнув глибоко Шрам: - Стецька Спотикача, Охріма Шибайголову, Романа Гонивітра...

- Зробім же першим новосельцям і першу честь - поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхніми тілами не знущалися, а за те, може, й нам наші друзі відшукають там, угорі, по придобній місцині: адже все одно, братці, ми тут не забаримось.

- Не забаримось, не задержимось! - відповіли деякі сивочубі понуро.

- А мене навіть кортить туди швидше, - зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, - що скільки там нашого славного лицарства - сила!

- І ніхто ж то назад до нас не вертається,- додав, міркуючи, сотник.

- Знати, що й там добре,- запевнив чуприндир-запорожець і почав з другими козаками копати спільну братську могилу.

Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришів мертвих при повній зброї козачій, поставили кожному в голови по пляшці горілки й покрили червоною китайкою.

Сотник перший кинув