Андрій Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

починаючи від часів Тадеуша Костюшка. Їхній прапор через сто років підхопив маршал Юзеф Пілсудський. Завдяки йому маємо відроджену державу. Тож не забуваємо того. І пропоную випити во славу маршала Пілсудського!

Щоб проголошувати тост за померлого три роки тому правителя, треба було набратися сильніше, ніж я собі уявляв. Але не мав жодних сумнівів: підтримають Ямбора навіть тверезі. Не помилився. Щойно він договорив, то тут, то там почали підводитися поляки. Навіть Дарина, яка майже дісталася виходу, завмерла: у залі сиділа компанія офіцерів-уланів, тож будь-який рух під час такого врочистого моменту вони перші могли оцінити як прояв неповаги. Музиканти відклали інструменти, кельнер за знаком одного з них уже квапився з тацею, на якій стояли келихи.

За короткий час сидіти лишилася тільки наша компанія.

Я прикипів поглядом до Дороша. Зараз рішення було за ним. Устане, закусивши вудила, – ми візьмемо приклад. Сидітиме – почнеться скандал, і доведеться огризатися. Третій шлях був – підвестися, лишити гроші на столі й піти. Та щось мені підказувало: просто так нас не випустять, тож повернемося до варіанта два – скандалу.

– Прошу встати, панове!

Тепер Ямбор звертався до нас, а решта відвідувачів уважно стежила, чим усе скінчиться. Люди, котрі завітали до ресторану випити, поїсти й потанцювати, у момент перетворилися на глядачів, котрі прийшли на кориду й чекають, коли ж почнеться бажаний двобій бика та матадора.

– Не лише поляки кладуть життя за власну державу.

Спершу ніхто з присутніх не второпав, звідки це прозвучало. Чесно кажучи, ми вже забули про існування Данила Червоного. Думали: давно й непомітно забрався геть. Але той і далі сидів у своєму кутку під пальмою. Лиш не горбився, а розправив плечі й немов нависав над столиком.

– Що ти сказав?

– Ти почув.

Голоси Червоного та Ямбора тепер дзвеніли, відбиваючись від високого даху ресторанної зали.

– Тоді мої слова – для тебе. – Вітольд вийшов із-за свого столу, рушив до Данила, говорив на ходу. – Зараз ти встанеш разом із усіма й вип’єш во славу маршала Пілсудського. Потім вийдеш звідси геть і більше духу твого собачого не буде в пристойному закладі. Рахунок лишай мені, вважай, пощастило. Уставай!

Ми перезирнулися.

Хто-хто, а я дуже добре розумів: зараз Червоний, хоче він того чи ні, рятував Дороша в наших, а передусім – у його власних очах. Він давав Юркові чудовий привід лишитися на місці, не вставати на заклик гонорового поляка, брав вогонь на себе. Тепер слід зрозуміти наші подальші дії, адже було ясно: просто так усе одно піти не вдасться.

Я знову глипнув на Дороша.

І в момент, коли на секунду перемістив увагу, Данило Червоний почав діяти.

Він не почав гарикатися з Ямбором. Його наступні дії злилися в один суцільний рух. Підвівся, потягнувся до свого пальта, узяв його, вдягнув, поправив комір, вийшов із-за столу та рвучко згріб поляка за барки. Той ще нічого не встиг зрозуміти (узагалі ніхто з присутніх не вправився оговтатись), а Червоний уже вдарив Ямбора головою, розбиваючи ніс та заюшуючи кров’ю лице, своє та противника. Наступний удар був уже кулаком, у те ж саме болюче місце. Тепер Данило пустив його, і Вітольд, утративши рівновагу, впав, незграбно дриґнувши ногами.

До стелі, під величезну довоєнну люстру, злетів і зависнув там жіночий вереск.

Разом залементували всі присутні жінки. Не знаю, для чого я знайшов поглядом Дарину, але й вона кричала від переляку, швидко пробираючись до виходу – була вже поруч із ним. Улани з криками й гучною лайкою кинулися до Червоного, та на їхньому шляху опинилися ліцеїсти, товариші Ямбора, котрі теж прагнули помсти. Зіткнувшись, мов у комедіях із Чарлі Чапліним, чоловіки почали штовхатися, заважаючи один одному. Від такого Данило тільки виграв. Міцним ударом відштовхнувши якогось пана, якому все ж удалося оббігти натовп, він рвонув напролом, підхопивши на ходу стілець за спинку й пробиваючи собі шлях ніжками. Орудував стільцем, мов тараном, і в натовпі почулися крики болю.

– Ходімо! – вигукнув Дорош, уже стоячи на рівних.

Мене двічі не просять, особливо коли йдеться про бійку. Наша трійця – не аж такий потужний авангард, тим більше Зенко у своїх окулярах ніколи не проявляв хисту до рукопашу. Проте я міг довбати за двох, та й Юрко був не останній, коли йшлося про фізичну підготовку. Тоді я вперше побачив Дороша в ділі. Склалося враження – має досвід вуличних сутичок. Не аж такий великий, та все ж не пасує, знає, що і як робиться. Шарпнув за плечі й відкинув набіг найближчого ліцеїста. Коли той, хто товкся поруч, розвернувся й замахнувся для удару, Юрко присів, пірнаючи під руку, потому вдарив знизу. Крюк учнівський, зате щирий – поляк відлетів до столика, упав на нього, загримів на підлогу разом із ним.

Зенон, узявши приклад із Червоного, молотив довкола себе стільцем. Дістав іззаду, зойкнув, присів. Та я нагодився вчасно, сільським ударом відкинув нападника подалі. Пошукав і знайшов поглядом Данила. Той, не даючи себе скрутити, уже струшував із плечей чергового ворога, штовхаючи його на уланів. Офіцери вже вирішили братися до зброї, один лапав кобуру, і справи закручувалися серйозні. Ще трохи – й нам усім буде непереливки. Усе одно в запалі бійки частина розуму лишалася холодною, тож розумів: Червоний хай у запалі, проте діє мудро. Лупить лише ліцеїстів і якихось цивільних, котрі стають на шляху. Військових же всіма силами намагається не чіпати. Бо тоді ресторанна бійка автоматично переросте в щось подібне до держаного злочину, заледве не спробу замаху. Я б діяв так само.

Власне, так і діяв.

Пробившись до Юрка, підтягнув за собою Зенка, котрий ледь не втратив у бою окуляри. Тепер ми стали спина до спини й могли пробитися до виходу жвавіше. Єдине, що гальмувало, – пальта в гардеробі. Але щойно вирвалися із залу й підбігли до гардеробника, він сам, без нагадування, тицьнув наш одяг оберемком.

Одягаючись на ходу, вилетіли з ресторану на освітлену вулицю.

Роззирнулися.

Червоний саме забігав за ріг, зникнувши з очей біля синагоги. Із протилежного боку противно залунав хор поліційних сюрчків, тож ми помчали тим самим шляхом – іншого тут просто не було. Уже завернувши, Дорош видихнув:

– У різні боки! Віялом! – І ми чкурнули, хто куди бачив. Погоню лишили за спиною.

Якщо вона, звісно, була.

6

Наступного ранку нас забрали в поліцію.

Побитий Ямбор чудово знав кожного, навіть Червоного, хоч той і новачок. Назвав прізвища, а вирахувати адреси для поліції – раз плюнути. Згодом