Андрій Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

– Посидимо разом. – Дорош не питав, він ставив перед фактом.

– Ні, – почулося у відповідь.

Юрко відкинувся на спинку стільця, неквапом видобув із внутрішньої кишені піджака цигарки.

– Вогонь маєш?

Червоний поліз у кишеню штанів, рука повернулася із запальничкою.

– Тримай. Припалюй – і йдіть собі.

– Не дуже гостинно, земляче.

– А ви не в гостях у мене. Тут кожен відпочиває, як знає.

І в тому товаристві, в якому хоче.

– Ти відпочиваєш?

– Хіба не видно? – Червоний торкнувся надбитого кухля.

– І наше товариство тебе не влаштовує?

– Без образ, хлопці. Мене зараз жодне товариство не влаштовує.

– Чому?

– Хіба маю звітувати?

Щоб обміркувати почуте й визначитися з подальшими діями, Дорош узяв запальничку, підкурив. Покрутивши в пальцях, легенько пустив по поверхні столу назад до хазяїна. Червоний зловив її долонею, поставив на пласке ребро. Потому запитально глянув на Юрка.

– Усе?

Трохи знаючи Дороша, я розумів: зараз він судомно шукає красивий вихід із дурної ситуації. Просто так підвестися й забратися геть йому не дозволяв гонор. Аби ще при цьому не було нас, може, він би не заїдався далі й проковтнув. Та втрачати обличчя перед товариством наміру не мав. На щастя, тут Зенко помітив, як звільняється столик у протилежному кутку, сіпнув за лікоть мене, а я торкнув за плече Юрка:

– Ну його, брате. Гайда, там усім місця стане.

Дорош неквапом підвівся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:

– Занудишся – приходь. Місця справді вистачить.

Червоний промовчав, і ми поквапились, щоб ніхто не випередив.

Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:

– От же ж пихате! Бачили такого?

– Ще й не таких бачили, – миролюбно мовив Зенон. – Не звертай увагу. Сам хіба не потрапляв у чуже місто, в чужу компанію. Попустися.

– Я не в рідному місті! – нагадав Юрко. – І ось Мирон – теж. Нічого, не дивилися на всіх довкола вовками.

– Вдача в нього, значить, така.

– Та начхати на його вдачу! Нічого, ще прийде він до нас.

Дороша несло, він завівся, хотів ще щось сказати. Але наспів кельнер, він мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлі пива й ковбасок до них. А коли той відійшов, ураз прикипів поглядом до картини, яка відкрилася.

Ми з Зенком сиділи спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зітхнув, зрозумівши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.

– От знову ти вибалушився на неї!

– Раніше вона сюди не ходила, – буркнув Дорош.

– Скажи краще – ходила не сама. Тому не привертала увагу.

– Вона на нас дивиться. Минулого разу – теж, – уперто правив своє Юрко.

Говорили ми про дівчину, точніше – молоду жінку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона ніби зійшла з картинки польських журналів мод того часу. Сиділа за стійкою, поклавши ногу на ногу й не знімаючи маленького капелюшка, дуже подібного до елемента зачіски. В одній руці тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевне – шампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.

– Той раз казав, Зенку, – твоя сусідка. – Дорошу щось зробилося із диханням.

– Дарина Тиктор, – кивнув він. – Тільки вона через дві вулиці живе, на Ліцейній.

– Де, казав, служить?

– У кондитерській Нахмановича, – зітхнув Зенко, бо відповідав на подібні Юркові питання вже втретє на моїй пам’яті. – Кортить запізнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Дарині вони смакують.

– Звідки знаєш? – стрепенувся Дорош. – Може, сам клинці підбивав?

– Не для мене вона й не для тебе, – сумно посміхнувся Зенон. – З нею, я бачив, пани польські офіцери гуляють. Не знаю, чи має щось із ними близьке, – тут же випередив питання, яке вже злітало з Юркових губ. – Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, – факт. Постійно в кондитерській товчуться.

– Ага, жиду вигода, – цикнув Юрко зубом. – Для того він Дарину й тримає. Реклама кондитерської, жива.

– Ну чого ти завівся, – встряв тепер уже я. – То на похмурого хлопа кидаєшся, то крамар тебе чіпає. Невже звичайна дівка отак діє?

– Аби ж вона звичайна була, – мрійливо протягнув Дорош. – Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться…

За збігом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пішла в бік туалетних кімнат. Юрко закусив нижню губу.

– Проведи, – запропонував я, на що очікувано почув:

– Сиди вже, дурило.

Я не ображався. Принаймні зараз, розуміючи: Дорошу всі довкола нині псують свято. Або те, що він сам святом називає.

Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за наші успіхи, тихенько побажав волі Україні та звільнення терену від ляхів. Зробивши по великому ковтку, заходилися біля ковбасок. На короткий час нас нічого більше не цікавило, хоч я помітив – Дарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на своє місце й дозволила підлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неї, та цього разу від коментарів утримався.

Хтозна, про що він вирішив із нами говорити. Мав намір почати після другого тосту, навіть уже підніс кухоль, аби проголосити його. Аж тут із-за столика, котрий стояв майже в центрі зали, підвівся високий русявий хлопчина. Ми його знали – Вітольд Ямбор, син місцевого адвоката, вчився з нами в ліцеї, але на два роки вище. Ямбор постійно засідав у «Волині» з великим гуртом, вони смітили грошима, не відмовляючи собі ні в чому, і, за чутками, частина ліцеїстів – поляків із заможних та впливових родин – мала тут кредит.

Навіть зі свого місця я помітив – Ямбор сильно напідпитку. Отже, зараз щось буде. І те, що буде, навряд чи комусь із нас сподобається.

– Тихо, музика! – гаркнув Ямбор, навіть тупнув при цьому ногою.

Оркестр на невеличкій круглій сцені слухняно замовк.

У залі ресторації справді запала тиша. Боковим зором зачепив Дарину, вона поволі зсунулася зі стільця, обережно пішла в обхід, прямуючи в бік виходу. Молода жінка намагалася триматися непомітно, і їй це вдавалося: Юрка цікавити перестала, його погляд прикипів до Ямбора, руки стиснулися в кулаки.

Тим часом Вітольд Ямбор обвів поглядом усю залу. Прокашлявся, узяв повну чарку, для чогось постукав по ній краєчком виделки.

– Прошу тиші, пані та панове! – повторив голосно. – Зараз виникла ідея, яку ми, патріоти своєї відродженої держави, хочемо проголосити. І переконані: всі тут присутні нас підтримають. – Ямбор знову прокашлявся. – Шановне панство! Пропонується підняти келихи во славу людини, котра відродила Другу Жечь Посполиту! Ми, поляки, півтора століття не мали власної держави. За те, аби вона була, клали своє життя польські патріоти,