Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

class="book">“Там, де скелі ростуть вершинами донизу, там, де скелі ростуть вершинами вгору, ви знайдете порятунок”, — пригадав я. Як він міг знати, що означають ці символи? Інтуїція? Цим словом часто прикривають незнання, невміння визначити, вирахувати. Чому він так легко зрозумів те, чого не могли збагнути аборигени цієї планети і, власне, тому й загинули?

Я уважно подивився на височенного здорованя. Великі руки, добродушне обличчя. Типовий акселерат. Нічого особливого. Не вміє швидко приймати рішення, орієнтуватись у незнайомій обстановці… Як же він зумів розгадати віршований ребус прибульців?

Стажер трохи зніяковів від мого уважного погляду, витягнув радіометр і заклацав тумблерами. Його лице засяяло.

— Можемо повертатися? — запитав я.

— Ніби так. Глянь сам. — Сергій подав мені прилад.

Ми вибралися з печер, і я зразу ввімкнув телевізійний приймач. На екрані ми побачили рештки підсобних веж, біля них валялися понівечені роботи.

— Прокляття! Аварійна програма не допомогла! — розпачливо вигукнув я.

Як же це так! Адже програма була бездоганною. Але землетрус виявився надто потужним. І на мить я уявив останні години аборигенів цієї планети. Пекло! Безформними купами осідають цілі квартали, бомбами вибухають скелі, й кам’яний град сиплеться на голови нещасних. Розколюється грунт, ніби тисячі ненаситних пащек розкриваються, перемелюючи все, що падає в них. Вогненними ріками розтікається лава, щоб потім навіки захолонути у вигляді храмів, палаців, людей, тварин… Вибігають з осель очманілі люди, нестямно кричать діти, жінки…

А палац замислено стоїть на гірському плато, і лежить у ньому книга з дивними віршами…

Я зв’язався з кораблем, і Сергій запитав:

— Викличеш “човник” з новими роботами?

— Так, — я обняв стажера за плечі. — Тепер ми знаємо, де будувати станцію спостереження!

Похмура тінь від хмарини на мить лягла на Сергієве обличчя, зробивши його якимсь ніби дорослішим і мужнішим. Та хмарка пропливла, тінь зникла — і знову переді мною стояв той самий Патефон із повними щоками, що аж пашіли рум’янцем. Він розкрив карту, шукаючи щось і посміхаючись до своїх потаємних думок. У шлемофоні почувся голос командира корабля…

СИН

Вони стояли біля входу у величезну напівпрозору будівлю, схожу на аеровокзал кінця XX сторіччя.

— Ми стільки разів уявляли його перші кроки… — мовив старий. Він був сухорлявим, підтягнутим, струнким. Про його похилий вік свідчило тільки сиве волосся.

— А тепер побачимо, як син це зробить і… перестанемо уявляти, — відгукнувся щуплий юнак-математик з пташиним профілем і насмішкуватим поглядом.

Кремезний, ніби витесаний із стелі, чоловік повернув до нього голову:

— Так і не придумали, як його назвати? Юнак кивнув на старого:

— Це його син. Нехай він і дасть йому ім’я.

Старий заперечливо похитав головою, й біле пасмо волосся впало на круте чоло.

— Розкажи ще раз про його руки й топодюзи. Ти це вмієш… Про очі, що бачитимуть сховане від нас, — із несподіваною ніжністю попросив чоловік.

— А ти можеш сказати, що він вчинить в тому чи іншому випадку? — запитав юнак, і в його словах був іронічний натяк. — Творець обов’язково повинен це знати. Своєрідна техніка безпеки.

Чоловік докірливо похитав головою, а старий навіть не ворухнувся. Він не відводив погляду від дверей.

Так і не відкинувши пасмо волосся з чола, він увімкнув мікрофон, що висів на його грудях. Тепер старого могли бачити й чути всі люди Землі, а також ті, що оселилися на Марсі й Венері та на штучних супутниках. Він мовив хриплуватим від хвилювання голосом:

— Зараз ви побачите першу штучну розумну істоту, створену в Об’єднаному науковому центрі. Ми умовно назвали її Сином, бо поки що не придумали іншого імені.

Деякі з телеглядачів пригадали, що єдиний син старого загинув під час першої експедиції до земного ядра.

Двері розчинилися. З них вийшов триметровий велет. Його обличчя не можна було назвати ні красивим, ні прекрасним: у словниках Землі не було досьогодні гідних слів, щоб описати його. Найкращі художники й скульптори планети створювали риси його зовнішності, які біологам належало відтворити в штучній нев’янучій плоті.

Велет зупинився перед трьома людьми — трьома з мільйонів своїх творців. Вони уважно дивилися на нього.

Старий, ніби кидаючи виклик природі, думав: “Ти прирекла мене на смерть, проте я зміг створити сина безсмертним”. В його пам’яті зринув спомин, який він завжди беріг, мов амулет.

Примружившись, ніби подумки роздивляючись на себе в уявне дзеркало, юнак-математик розмірковував:

“Ця тонка шия, кривий ніс і бліді вуста — подарунок мені у день народження від її величності природи. Вона поскупилася на силу й здоров’я, вирішивши, що й так занадто потрудилася для мене. Та чи могла вона передбачити, що я візьму участь у створенні сина? Моя слабкість і його міць — це, мабуть, найбільший із відомих мені парадоксів”.

Чоловік супив кошлаті брови, стояв нерухомо, ще більше нагадуючи кам’яну статую. Важкі, мов брили, думки зринали в його голові: “Чи ж правильно ми робимо, записавши в його пам’ять усі відомості з історії людства? Про війну, розбій і поневолення… Ось ми створимо його братів. Вони повинні знати про помилки людей, щоб не повторити їх. Ніколи й ні за яких обставин. Проте, знаючи про все це, як вони поставляться до нас? Що думатимуть про нас? Якщо б запрограмувати в них любов до людини… Шкода, що це неможливо. Син і його брати подорожуватимуть у космосі, заселятимуть далекі планети, робитимуть їх придатними для життя людей. Необхідно дати їм в усьому право вільного вибору. І ось до чого це привело. Ми знаємо більше, ніж будь-який батько — знаємо схему організму сина, проте не знаємо, що він про нас думає”.