Платон - Бенкет, Платон

       – Можливо, він прагне того, чого якраз не має, – сказав Аґатон.

       – Подумай добре, – наполягав Сократ, – чи тільки “можливо”, чи насправді існує необхідність у тому, (b) що прагнення викликає те, в чому є потреба, а не те, в чому недостатку немає? Може, й дивно, Аґатоне, але мені видається, що це необхідність. А як це здається тобі?

       – Мені теж так здається, – сказав Аґатон.

       – Гарна відповідь. Отож, чи прагнув би хтось, якщо він великий [скажімо, зростом], бути великим або сильний – сильним?

       – Ні. Ми вже дійшли згоди, що це неможливо.

       – Отже, якщо хтось є якимсь, то вже не має потреби в тому, щоб таким бути.

       – Авжеж, – відповів Аґатон.

       – Якщо сильний прагне бути сильним, – вів далі Сократ, – а моторний – моторним, чи здоровий – здоровим, – то виходить, можна думати, що люди, які все це вже мають, прагнуть саме того, чим вони володіють. (c) Щоб не було якогось непорозуміння, тому й кажу: якщо поміркуєш, Аґатоне, то ці люди мусять вже зараз мати все те, чим вони володіють, хочуть того чи ні. Як же тоді хтось може ще й прагнути цього? Але, якщо хтось говоритиме: «Я здоровий і хочу бути здоровим, я багатий і хочу бути багатим, я прагну того, що маю» – чи зможемо відповісти йому на те: (d) «Володіючи багатством, здоров’ям і силою, ти, чоловіче, прагнеш і надалі цим володіти, оскільки в теперішньому часі, хочеш того чи ні, ти все це вже маєш. Тому, коли ти говориш: «Я прагну того, що в мене є», ти, насправді, визнаєш: «я прагну, щоб те, що в мене є зараз, було мені і в майбутньому». Чи погодився б він із нами?

       – Еге-ж, – відповів Аґатон. 

       – Хіба це не означає – любити те, що не існує, чого в нього ще немає, коли хтось прагне, щоб воно зберігалося й було в майбутньому? – запитав Сократ.

       (e) – Звичайно, означає, – відповів Аґатон.

       – Отже, і той чоловік, і кожний інший, хто прагне, бажає неіснуючого, того, що насправді він не має; чим він не володіє, чим сам він не є і в чому відчуває потребу – саме цього він пристрасно прагне і тільки це він любить, чи не так?

       Аґатон у всьому погоджувався із Сократом.

       – Тепер пригадаймо собі те, що сказали раніше. Чи не є Ерос передусім любов’ю до когось або чогось, а потім любов’ю до того, в чому відчуває потребу?

      (201) – Так, – визнав Аґатон.

       – Тепер пригадай-но собі свої ж слова: любов’ю до чого є Ерос? Якщо треба, можу повторити. Здається, ти говорив нібито справи у богів прийшли до якогось порядку завдяки любові до прекрасного: любові до потворного не може бути. Впізнаєш свої слова?

        – Впізнаю, – відповів Аґатон.

       – І щодо цього ти не помилявся. А якщо так, то чим є Ерос, як не любов’ю до краси і аж ніяк не любов’ю до потворного?

Аґатон не заперечив.

       (b) – То чи дійшли ми згоди в тому, що любити можна тільки те, в чому є потреба і чого насправді немає?

       – Так.

       – Тоді виходить, що Ерос не має краси, а тому її потребує.

       – Саме такий висновок напрошується. 

       – Що ж? У такому разі ти готовий назвати прекрасним те, чому невистачає краси, тобто обділене красою?

       – Ясна річ, що ні, – відповів Аґатон.

       – Отже, ти й надалі, всупереч мовленому тобою ж, стверджуєш, що Ерос є прекрасний?

       (c) – Доводиться визнати, Сократе, що я не зовсім усвідомлював собі, що говорив.

       – Насправді ти гарно мовив, Аґатоне. Але скажи мені ось що: чи не здається тобі, що добре – воно й прекрасне.

       – Хіба можу я мати щодо цього іншу думку?

       – Але якщо Ерос має потребу в прекрасному, а добре є прекрасне, виходить, що він обділений і добром?

       – Я не в змозі сперечатися з тобою, Сократе, – зізнався Аґатон, – хай буде по-твоєму.

       (d) – Ні, любий Аґатоне, ти не в силі сперечатися з істиною, із Сократом сперечатися – нескладно.

       А тепер дам тобі спокій. Виходячи з тих міркувань, де ми з Аґатоном дійшли згоди, спробую переповісти вам, як зумію, своїми словами те, що почув колись від однієї мантинеянки на ім’я Діотима, жінки вельми обізнаної у справах Ероса. Свого часу вона стала в пригоді атенянам, коли під час жертвоприношення перед загрозою чуми зуміла на десять років віддалити від Атен це лихо. Мене ж просвітила у справах любови. Отож, перш ніж почну розповідати, мусимо з’ясувати, беручи за приклад Аґатона, що таке Ерос і який він, а вже потім скажемо про його діла. (e) Найлегше, мабуть, зробити це так, як та чужинка. Вона раз по раз запитувала, я відповідав їй щось у тому ж дусі, як ось Аґатон зараз: що Ерос – великий бог, що він – любов до прекрасного. А вона в такий самий спосіб, як я щойно говорив Аґатонові, помогла мені зрозуміти, що всупереч моїм твердженням, Ерос не є ні прекрасний, ані добрий. Тоді я запитав: «Що ти таке говориш, Діотимо? Може, Ерос потворний і лихий?»

       – Не кажи такого! Невже все, що не прекрасне, мусить, по-твоєму, бути