Тетяна Винокурова-Садіченко - Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко

«Дурень ішов крізь ліс із посмішкою», писала я, «і назустріч йому пливла темрява. Проте не поглинала його, бо ж він був Дурнем, а тому сяяв, темрява зупинялася перед ним, вклонялася йому й тихенько обходила стороною…»

Двері відчинилися, і він увійшов.

«О! Дурень!» — мало не вигукнула я.

Не помітивши мене, Єгор попрямував до шинквасу. Він був чимось знервований, розбурханий. На обличчі — величезна свіжа подряпина, погляд знервовано метається навсібіч. Бармен стримано усміхнувся йому. Єгор сів за шинквасом.

— Налий чогось, — попрохав.

У голосі бриніла розгубленість.

Я усміхнулася. Все зійшлося.

«…він заходить до мене вдень»

Той, хто міг убити декількох вовкулаків у лісі. Той, хто міг сам перетворитися на рудого (рудого!) вовкулаку. Єдиний, хто міг приходити до мене вночі.

Ну, й навіщо Елвіс пішов до Лісу? Казала ж мені баба Галя — не шукай свою долю ніколи. Вона сама прийде. А шукатимеш — знайдеш чужу. Вкрадеш. І ніхто не буде щасливим — ані ти з чужою долею, ані той, чию долю ти вкрала. Хоча якби Елвіс лишився вдома, то хіба була б я зараз тут?

Бармен помітив мою посмішку, опустив очі. Він не знав, що робити, — виганяти зі свого закладу вовкулаку, який колись був його товаришем (а, може, й досі ним залишається, може, цей бармен із тих людей, які здатні пробачити іншому те, що він не є людиною), чи вигнати дівку, яка розпитувала про цього товариша, щоб убити його (так, принаймні, він мене зрозумів).

Пора щось робити.

Я покликала:

— Єгоре!

Його спина була непорушна. Не знаю, що було з очами, не знаю, чи він почув узагалі, — реакції не було. Або в нього залізні нерви, або ж я помилилася.

Ні, не помилилася. Він обернувся, уважно глянув на мене. Обережно посміхнувся — ні,

він не пам’ятав мене. Або вдавав, що не пам’ятає.

— Ти ж Єгор? — вирішила пересвідчитися я.

— Ага.

Він усміхнувся трохи ширше, з більшою впевненістю. Може, мені просто здалося, що він прийшов знервований? Зараз від нього віяло спокоєм, легкістю і знову ж таки — світлом.

— Привіт, пам’ятаєш мене?

— Десь бачилися, але де… — він винувато знизав плечима. — Пробач, не можу згадати.

— У дитсадку, — сказала я. І ледь сама не засміялася. А він таки засміявся, коротко і якось дуже легко. Раптом обірвав сміх.

— Стривай… Таню?

Тепер уже настала моя черга сміятися.

— Ти диви! Впізнав!

— Вау… слухай, не сподівався тебе тут зустріти!

Він схопив кухля і сів навпроти мене. Зацікавлено зазирнув у вічі. Чорт… Щось не в’язалося. Ну не міг він сидіти щоночі під дверима, а потім так щиро впізнавати мене й радіти зустрічі. Та ще й це «не чекав»… Дідько…

— А ти що тут робиш? — спитав він.

— Живу я тут, Єгорко, живу.

— Давно?

— Не дуже… Пару років.

— Ого! А чого це ти так?

Зміст такого питання може зрозуміти лише людина, що жила тут.

— Не знаю. Тут мій дім, мені тут подобається. Мені тут якось…

— Тепло? — підказав він.

— Тепло.

Я здивувалася, як він це зрозумів. Хоча… Якщо все ж таки це він тут на нечисту силу полювання влаштовував, то ми з ним дуже схожі.

— А батьки як? — спитав він.

— Батьки у місті, а твої?

— Мої… — він замислився, ніби згадуючи, хто такі його батьки. — Мої нормально. До Єгипту поїхали цього літа. Повернуться за місяць…

Здалося мені, чи все ж таки щось болюче спалахнуло на хвильку в його теплих очах?

— А ти сам як?

— Так собі…

Він знову якось дивно відповів, і я пішла у наступ.

— Працюєш?

— Вчуся.

— Де?

— У Кульці.

— Чого? — не зрозуміла.

— В університеті культури.

— І як там тобі?

— Весело, — він усміхнувся.

Ні. Це просто не може бути він… Закортіло спитати відкрито: Дурень ти чи не Дурень?

Не спитала.

Образиться.

— Слухай, а як ти мене впізнала? — спитав він.

— Багато про тебе думала, — я зробила наголос на відповіді, уважно слідкувала за його очима. Нічого, крім легкого подиву.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому ти думала про мене?

— Якось побачила тебе на вулиці, довго намагалася згадати, хто ти.

— А, точно, я згадав, ми ж бачилися, так?

— Угу.

— Я тоді тебе теж не впізнав. Але так і не пригадав. І майже забув, що бачив тебе. Коли сьогодні дивився на тебе, навіть про ту зустріч не згадав. Пробач. Дівоча пам’ять.

Кажуть, вовкулаки теж хутко забувають усе…

Я вирішила наступати далі.

— А що це в тебе? — тицьнула пальцем у подряпину.

— Це я героїчно з кущем бився, — зі сміхом сповістив він.

Жартівник. Нічого не скажеш.

— І хто кого?

— Та так… трохи кущ мене, трохи я його, всім дісталося.

— А ти мене