Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

шанобливо й захоплено вихваляли щедрість Катіліни, він узяв праву руку Спартака і потиснув її так, що гладіатор здригнувся.

— Ну, а тепер ти віриш, що я про все знаю? — спитав тихо патрицій.

Спартак був приголомшений і не міг зрозуміти, як Катіліна дізнався про деякі таємні знаки і слова. Але, цілком переконавшись, що Катіліна справді про все знає, він відповів на потиск його руки і, сховавши за пазуху — під туніку — подарований гаманець, сказав:

— Я настільки схвильований і вражений твоїм великодушним вчинком, о благородний Катіліно, що не здатний достойно тобі віддячити. Але, якщо ти згоден, я прийду завтра ввечері до тебе, щоб висловити тобі всю мою вдячність.

Спартак підкреслив останні слова, зробивши на них особливий наголос, і так виразно глянув в очі патриція, що тон схвально хитнув головою і відповів:

— У моєму домі ти завжди будеш бажаним гостем. А тепер, — звернувся він до Требонія й інших гладіаторів, — вип'ємо по келиху фалернського вина, якщо в цій норі знайдеться добре вино.

Лутація принесла вино і розлила в келихи. Всі погодились, що воно досить добре, хоч і не настільки старе, як вони хотіли б.

— Чи до смаку тобі це вино, славний Катіліно? — спитала Лутація.

— Вино непогане.

— Це вино часів консульства Луція Марція Філіппа і Секста Юлія Цезаря.

— То йому всього дванадцять років! — промовив Катіліна і при згадці про цих двох консулів глибоко замислився. Він втупив широко розплющені очі в стіл, машинально крутив пальцями олов'яну виделку і довго мовчав, нерухомо сидячи серед принишклих співтрапезників.

Криваві поблиски спалахували в його очах. Раптово здригалися руки, нервово сіпалися м'язи і несподівано набрякла кров'ю вена, яка перетинала його чоло. Все це свідчило, що в душі Катіліни відбувалася страшна боротьба почуттів і в голові роїлися якісь грізні задуми.

— Про що ти думаєш, Катіліно? Що тебе так бентежить? — спитав, нарешті, Требоній, почувши зітхання Катіліни, схоже на звірине урчання.

— Я думав, — відповів Катіліна, не підводячи очей від столу і конвульсивно граючи виделкою, — думав про ті часи, коли в цю амфору наливали вино, тоді під портиком власного дому був підступно вбитий народний трибун Лівій Друз. А кілька років до того було вбито народного трибуна Луція Апулея Сатурніна, як іще раніше були по-звірячому забиті Тіберій і Гай Гракхи — дві найвеличніші душі, краса нашої вітчизни. І кожного разу за одну і ту ж справу: за справу бідних і пригнічених, і кожного разу однією і тією ж злочинною рукою — рукою підлих аристократів.

Хвилину подумавши, він вигукнув:

— Та хіба ж у законах наших великих богів писано, що знедолені ніколи не матимуть миру, що бідні ніколи не матимуть хліба, що людство завжди поділятиметься на два табори: вовків і ягнят, і одні завжди жертимуть інших?..

— Ні! Присягаюсь усіма богами Олімпу! — закричав могутнім голосом Спартак, ударивши кулаком по столу, а його обличчя спалахнуло ненавистю і гнівом.

Поки йшла ця розмова, гамір і непристойні вигуки в передній кімнаті ставали дедалі голосніші, відповідно до кількості вина, поглинутого п'янюгами.

Раптом до Катіліни і його співрозмовників донеслись одностайні вигуки:

— Родопея! Родопея!

При цьому імені Спартак стрепенувся всім тілом. Воно нагадало йому рідну Фракію, гори, батьківський дім, сім'ю. Нещасний! Скільки зруйнованих надій! Скільки солодких і болісних спогадів!

— Просимо завітати, просимо, прекрасна Родопея! — гукали десятків два п'яниць.

Родопея була вродлива дівчина років двадцяти двох, висока і струнка, з виразними блакитними очима. Довге біляве волосся обрамляло її чисте гарне обличчя, Вона була вдягнена в синю, оторочену сріблястою смугою туніку; на руках у неї були срібні браслети, а навколо голови синя стрічка. З усього було видно, що вона не римлянка, а рабиня.

Приязне і досить шанобливе поводження з нею брутальних і безсоромних відвідувачів таверни Венери Лібітіни свідчило про те, що ця дівчина була дуже хороша. Незважаючи на важке життя, вона, безталанна, своєю веселістю зуміла викликати безкорисливу доброзичливість навіть у розбещених грубіянів. її чарівна зовнішність, доброта і чемність покорили цих людей. Якось одного вечора вона випадково потрапила сюди, вся скривавлена від стусанів свого господаря, звідника по професії, і, вся заплакана, попросила ковток вина, щоб трохи підкріпитися. Відтоді Родопея через два-три дні забігала в таверну Лутації. Кожні проведені тут чверть години волі були для неї незрівнянним відпочинком і здавалися невимовним щастям після того пекла, в якому вона мусила жити щодня, щогодини.

Збуджені надмірною випивкою, могильник Лувеній, його товариші Арезій і удаваний каліка Велленій почали галасливо балакати про Катіліну. Всі присутні знали, що він у сусідній кімнаті. Троє п'яних так гудили і кляли патриціїв, що інші відвідувачі змушені були вмовляти їх висловлюватись обережніше.

— Ні, ні! — кричав могильник Арезій, іще вищий від атлета Гая Таурівія. — Ні, присягаюся Геркулесом! Не слід пускати сюди цих підлих пиявок. Вони п'ють нашу кров і навіть тут, у місцях наших зібрань, ображають нас своєю мерзенною присутністю.

— А хто цей багатій Катіліна, що погрузнув у розпусті і злочинах? Він найманий убивця Сулли, а ще приходить і хизується тут своєю розкішною латіклавою! Він приходить посміятися з наших злиднів, перша причина яких — він сам разом з усіма патриціями.

Так кричав оскаженілий Лувеній, силкувався вирватися з рук атлета, який не давав йому кинутися в сусідню кімнату і зчинити там сварку.

— Та замовкни ж ти, клятий гультяю! Нащо ображати того, хто тебе не чіпає?.. І хіба ти не бачиш, що з ним десятеро чи дванадцятеро гладіаторів? Вони зразу спустять з тебе твою стару шкуру!

— А що нам гладіатори! Що нам гладіатори! — несамовито заревів, мов божевільний, Емілій Варін. — Ви вільні громадяни і, присягаюся всемогутніми блискавками Юпітера, боїтеся цих жалюгідних рабів, приречених на те, щоб убивати один одного для нашої забави!.. Присягаюся божественною вродою Венери-Афродіти, я хочу, щоб провчили цього негідника в розкішній тозі. Він поєднав у собі пороки патриціїв з усіма пороками найпідлішої черні! Щоб йому назавжди відбили бажання роздивлятися зблизька злидні бідного плебсу!

— Забирайся геть на Палатін! — кричав Велленій.

— Провалися хоч до Стіксу, геть звідси! — додав Арезій.

— Геть патриціїв! Геть аристократів! Геть звідси Катіліну! — пролунало кілька голосів одразу.

Почувши цей галас, Катіліна грізно насупився і схопився на ноги. Відштовхнув Требонія і ще одного гладіатора, які спробували його зупинити, запевняючи, що вони самі втихомирять цю наволоч. Метнувся до виходу і став у дверях на весь свій величезний зріст, з високо піднесеною головою і схрещеними на грудях руками. Грізно поглядаючи на всіх, він закричав на всю силу мужнього голосу:

— Гей ви,