Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Кан нахилився до Бретмюллера, взяв його за плечі, потряс.

Несподівано хворий замовк.

— Обережно! — гукнув Абст.

Та було пізно.

Бретмюллер скочив з ліжка, схопив Кана за шию. Обидва впали на ліжко, й Кан побачив біля себе оскалене лице божевільного.

Він скрикнув і знепритомнів.

Смакуючи, Кан кілька разів ковтнув і відкинувся в кріслі.

— Смачна кава! — мовив він. — Таку я куштував, здається, в Марокко.

Абст тихо розсміявся.

— Цей рецепт звідти й вивезено!

І він довго розповідав, як перехитрив у Танжері власника портової кав'ярні, який пильно оберігав свій секрет приготування найкращої в місті кави. Пригода була весела, Абст діяв дотепно, і тепер співрозмовникам було з чого посміятися.

Вони знову були в кабінеті господаря острова, куди Абст привіз свого шефа після пригоди під час Бретмюллерового допиту. Кан чимало перетерпів, і Абст намагався розважити його, заспокоїти.

Звичайно, в критичний момент Абст захистив начальника. Але це коштувало життя командиру «Випери», якому він розтрощив голову ручкою пістолета, — напад був несподіваний, небезпека для шефа велика, і Абст діяв автоматично. Тепер він шкодував: втратив витримку, поквапився. Мозок божевільного спотворено, плани щодо його дослідження, найцікавіші плани, на які покладалося стільки надій, розсипалися на порох!

Кан замислився, спохмурнів. Він сидів, скоцюрбившись у кріслі, неуважний, млявий.

— Ви все ще нездужаєте? — співчутливо запитав Абст.

Підійшовши до каміна, він коцюбою порозтягував поліна. Вогонь спалахнув яскравіше. По стіні забігали великі чорні тіні.

— Вже пізно, кімнату приготували і, якщо шеф бажає…

— Ого, — перепинив співрозмовника Кан, випростуючись, — я бачу, мене записали в немічні старигани! Так ось, я розчарую тебе: постіль ждатиме, аж поки ми виконаємо ще одну роботу. Я дивитимусь плавців.

— Зараз? Уночі?

— А чому б і ні? Як я розумію, переважно вночі їм і доведеться діяти.

— Діяти? — вигукнув Абст, дедалі більше дивуючись. — Вам заманулося бачити їх у роботі?

— Саме в роботі. — Кан торкнувся його плеча. — Зараз ти покажеш, чого вони варті. Хай попрацюють, а ми подивимося.

— Це рішення ви прийняли тоді, коли відвідали Бретмюллера? Я не помиляюсь?

— Так. Я не можу забути показання небіжчика — командира «Випери». Хто б подумав, скеля з величезним природним тайником! І це поблизу військово-морської бази, проти якої нам неодмінно доведеться працювати!

Місяць стояв у зеніті, та хмари ховали його, і тільки ледь помітна плямка світліла в центрі чорного небосхилу. Темна була й вода. Її невидима течія майже нечутно облизувала борти корабля, що кілька хвилин тому одчалив від острова.

Абст, висунувши голову з-під вітрозахисного козирка, ведучи судно широкою плавною дугою, напружено вдивлявся в навколишній морок. На кормовому сидінні примостився Фрідріх Кан.

Катер ішов без вогнів. Мотор рокотів на середніх обертах. За транцем[12] приглушено булькали вихлопні гази.

На озері було холодно. І лихоманка, яку Кан глушив в Абстовому кабінеті гарячою кавою, знову охопила його. А коли розвідник думав про те, що цієї хвилини десь на острові входять у воду плавці, йому ставало ще холодніше, і він щільніше загортався в шкіряне пальто на хутрі, дбайливо запропоноване господарем острова.

Раптом Кан обернувся. Запущена з острова ракета повільно здіймалася в небо. Стало видно широку водяну гладінь і темну зубчасту смугу лісу, що звідусіль підходив до озера. Ракета полетіла вниз і згасла, не сягнувши води. Озеро знов оповила темрява.

— Старт? — запитав Кан.

— Так, зараз їх випускають.

— Вони заклякнуть, раніше ніж дістануться мети.

— Плавці в гумових костюмах, під якими тепла вовняна білизна. До того ж натреновані.

— Як вони знайдуть нас? — Кан недовірливо глянув на острів, від якого вони уже відпливли на значну відстань.

— Плавці знають наш курс. І в них є компаси.

— А скільки ми пройшли?

Абст нахилився до щитка з приладами, на мить увімкнув освітлення.

— Сім кабельтових, — сказав, вимикаючи двигун. — Мабуть, досить.

Абст пішов на бак, хвилину возився з якорем. Почувся сплеск, коротко прогримкотів ланцюг у клюзі, і все затихло. Кан глянув на світний циферблат годинника.

— Дві години і шість хвилин, — мовив він. — Плавці атакують катер десь між третьою годиною і пів на четверту.

— Цікаво, — Кан пожував губами, — дуже цікаво. А скільки у нас під кілем?

— Футів п'ятдесят, — відповів Абст, повернувшись на корму. — Тут не дуже глибоко.

— Цікаво, — повторив Кан, — від третьої до пів на четверту. І ці півгодини я маю пильно дивитися?

— Будьте якомога уважніші, дуже прошу. Інакше вони ошукають нас.

— І кожен, кого я побачу, закінчує гру? Ну, а якщо я гукну його, а він пірне, наче не чув?

— Ви можете стріляти.

— Що?..

— Ви можете стріляти в кожну підозрілу пляму на воді. Будь ласка, не церемоньтесь.

— Це серйозно?

— Цілком. — Абст знизав плечима. — Адже так буде, коли почнеться бойова робота. Їх спеціально попереджено.

Кан зареготав.

— Ну і спритний! — вигукнув він. — Ти ж добре знаєш, що я не ношу зброї!

Замість відповіді Абст поклав на кормове сидіння маленький чорний