Роберт Майкл Баллантайн - Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн

всі потреби свого тіла, проте не дуже хотіли оселитися тут довіку, далеко від друзів і батьківщини. Якби ми твердо взялися лаштувати собі постійну оселю, то це означало б, що ми зважилися назавжди попрощатися з домівкою і друзями, отож, нічого не кажучи один одному, ми все якось відмагалися від того діла. Ми ще мали деякі сумніви, чи справді острів безлюдний, і плекали слабеньку надію, що, може, надійде корабель і забере нас. Та минали дні за днями, а ні тубільців, ні кораблів не було видно; отож ми перестали сподіватися на скорий рятунок і заходилися шпарко впорядковувати своє житло.

Але перед тим ми не сиділи увесь час склавши руки. Ми пробували приготувати з кокосового горіха страву, однак з того майже нічого не вийшло. Потім ми перенесли все своє манаття до печери й самі там оселилися, проте жити там було так кепсько, що ми вернулися до куреня. Крім того, ми дуже часто купалися і розмовляли без кінця-краю; принаймні розмовляли Джек із Пітером, а я слухав. Джек — той був серед нас наймоторніший і найвправніший, він зробив багато чого корисного, між іншим, перетворив тридюймовий залізний обруч на чудового ножа. Спочатку він розплескав його сокирою, потім вирубав грубу колодочку, прив'язав її до залізяки мотузкою і виточив лезо на вапняковій брилі. Коли ніж був готовий, він вистругав ним кращу колодочку, прив'язав її клаптем своєї бавовняної носової хусточки і в такий спосіб, як зауважив Пітер, перевершив самого лорда Нельсона. А мотузка теж не лежала без діла — Пітер зробив з неї волосінь. Що гачка не було, то він просто прив'язав шматочок устриці: як тільки риба ковтала принаду, її враз викидали на берег. Проте волосінь була коротенька, човна ми не мали, і риба попадалася нам дуже дрібна.

Одного дня Пітер вернувся з берега, де він вудив рибу, і сердито-пресердито мовив:

— Знаєш що, Джеку, більше я не хочу строїти з себе дурника, — ловити такий дріб'язок. Посади мене собі на спину та відпливи далі від берега, щоб я половив рибу на глибокому.

— Отакої, Пітере! — відповів Джек. — Я й гадки не мав, що ти так близько береш цеє діло до серця, а то б я давно вже зарадив твоєму лихові. Постривай-но.

Джек оглянув колоду, що на ній він саме майстрував, а в очах йому з'явився зосереджений вираз, як завжди, коли він силкувався що-небудь винайти.

— А що, коли ми збудуємо човна? — запитав він, ураз відводячи очі.

— Це справа дуже довга, — відповів рибалка, — а чекати мені не до смаку. Я хочу почати відразу ж!

Джек замислився знову.

— Придумав! — вигукнув він. — Ми зрубаємо грубе дерево й скотимо стовбур у воду, тож коли тобі закортить порибалити, ти сядеш на нього — і поганяй на глибоке.

— А чи не краще зробити невеличкий пліт? — озвався я.

— Авжеж краще, та ми не маємо чим його зв'язати. Може, згодом ми винайдемо якісь мотузки, що триматимуть не гірш за линву, а тим часом спробуємо плавати на стовбурі.

Приставши на його думку, ми подалися до того місця, де недалечко від води росло годяще дерево. Підійшовши до нього, Джек скинув піджака і, взявши в дужі руки сокиру, заходився рубати. Цюкав він без угаву чверть години, а коли сів перепочити, роботу провадив я. По тому доклав свого завзяття Пітер, і коли Джек знову почав гахкати щосили сокирою, то дерево похитнулося і гримнуло додолу.

— Ура! На приступ! — крикнув Джек, — зітнемо йому голову.

І він почав рубати стовбур ярдів за шість від товщого краю. По тому він вирубав із товстих гілок три короткі грубі жердини, що мали правити за важелі, аби скотити колоду в море, бо хоч вона була в окорінкові завтовшки два фути, ми не могли її зрушити власними силами. Однак за допомогою важелів ми її поволі скотили.

Пустивши в такий спосіб свій корабель на плав, ми вистругали з важелів грубу подобу весел і відштовхнулися від берега. Це було досить легко, та коли ми посідали верхи на колоду, то виявилося, що вона може щомиті перекрутитися й скинути нас у воду. Ми не дуже боялися купелі, але все ж таки воліли по можливості вудити рибу в сухому одязі. Звісно, штани в нас були мокрі, бо сиділи ми, звісивши ноги у воду; але що висушити їх було легко, то ми на те зовсім не зважали. Повправлявшися півгодини, ми досить добре навчилися тримати рівновагу. Тоді Пітер поклав своє весло і, начепивши на волосінь цілу устрицю, закинув її на глибоке.

— Ну ж бо, пильнуй, Джеку, — мовив він. — Правуй далі від тих водоростей. Гаразд, отак, а тепер греби повільніше. Я бачу рибину, принаймні фут завдовжки. Вона підпливає… Ага! От лиха година! Втекла.

— То вона клюнула? — спитав Джек, гребнувши злегка веслом.

— Чи клюнула? Авжеж! Вона схопила принаду, та коли я потягнув волосінь, роззявила рота і випустила.

— Коли вона клюне знову, дай їй проковтнути, — порадив Джек і засміявся: такий-бо сумовитий вираз був на Пітеровому обличчі.

— Ось вона знову! — скрикнув Пітер, і його очі враз заблищали — Увага! Ну ж бо! Ні! Вже! Ні! От клята, не хоче ковтати!

— То спробуй зачепити її за рота, — мовив Джек. — Тягни поволі.

Пітер зітхнув, і на лиці його з'явився вираз цілковитої безнадії.

— Не хнюпся, хлопче, — озвався співчутливо Джек. — Пливімо далі та почастуємо якусь іншу рибину.

Кажучи так, Джек загріб веслом; та тільки-но ми встигли зрушити з місця, як із-під скелі вискочила рибина з величезною головою і малим тулубом та й умить проковтнула принаду.

— Отеперечки ти вже спіймалася — не втечеш! — вигукнув Пітер, тягнучи волосінь. — Ручуся: принада дійшла аж до хвоста. Та й здорова ж, шельма!

Риба відчайдушно пручалася; коли Джек підтягнув її до поверхні, ми нахилилися, щоб роздивитися здобич, і перевернули колоду. Джек схопив рибину за шию, і тієї миті ми плюснули у воду!