Валентин Ісаакович Річ - Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ

Яке дивне чуття було у первісних мисливців! Одним штрихом, одним силуетом уміли вони показати не тільки силу, але й горду вдачу могутньої тварини.

Після війни Фернанові Гізе довелося працювати в Сахарі, в Мексіці, в Перу — скрізь, звідки надходили вісті про нові малюнки на камені.

Рік тому він приїхав сюди у пошуках легендарних печер Махеда. Про них згадується в десятках малоазіатських рукописів, одначе їх ніхто так і не знайшов.

Власне кажучи, Фернанові тепер нічого не зоставалося, як шукати нові печери. Працювати в себе в університеті він більше не міг. Добре хоч, що його книжку видали в багатьох країнах!..

Коли Фернан ГІзе написав книжку про наскельні малюнки первісних людей і подав рукопис своїм ученим колегам, зчинився скандал. Чотири професори в один голос зажадали викинути з майбутньої книги розділ, в якому автор наважився стверджувати, нібито був час, коли люди не вірили ні в яких богів.

Даремно Фернан просив шановних колег ч навести хоч би один доказ того, що у синантропів або пітекантропів існувала релігія. Професори були невблаганні. Які ще потрібні докази, коли всьому світові ясно, що творіння не може не знати свого творця!

Гізе відмовився псувати книжку і оддав рукопис видавцю, що зважився надрукувати працю, яка не дістала офіційного схвалення.

Через півроку книжка вийшла. А незабаром Фернан одержав повідомлення про те, що його посаду в університеті, де він працював протягом п’яти років, ліквідовано і що на цей час неможливо запропонувати панові Гізе іншої роботи, яка відповідала б його широким знанням.

“Лихо не без добра! — вирішив Фернан, прочитавши це послання. — Нарешті я зможу приділити увагу печерам Махеда!”

Про печери Махеда він мріяв ще за юних літ. Щоправда, тоді він мріяв про сховані там скарби, а тепер його приваблювали головним чином малюнки, котрі могли бути на стінах цих з давніх-давен заселених людьми печер.

Незважаючи на те, що досі пошуки були марні, Фернан не втрачав надії на щасливий випадок.

Можливо, дзвінок отця Філіппа й був цим щасливим випадком?

По дорозі до монастиря Фернанові пригадалось його перше зіткнення з Господом Богом.

Йому сповнилося десять, коли до них у гості приїхала бабуся.

Батько ще був на роботі, а мати зустріла бабусю на вокзалі, привезла додому, посадовила обідати, а сама побігла кудись у справах.

Коли Фернан наївся, він, як вихована людина, сказав бабусі спасибі. Бабуся мовчки кивнула головою і заходилася щось шепотіти.

Фернан дуже здивувався, він вирішив почекати, поки бабуся закінчить це дивне заняття. І тільки згодом спитав її, з ким це вона шепталась.

Бабуся сказала:

— Я дякувала Всевишньому.

— А хто такий Всевишній? — спитав онук.

Виявилося, що за бабусиним поняттям усе в житті не так просто, як здається на перший погляд. І над дечим, виявляється, Фернан просто не замислювався — ріс, як бур’ян при дорозі.

— Ти обідаєш, носиш одяг, живеш у хаті, — пояснювала бабуся. — Все це зробили для тебе інші — селяни, ткачі, каменярі. Ти вдячний їм за це. Мати варить тобі обід, і ти кажеш спасибі.

Фернан погодився.

— Але ж ти користуєшся не лише тим, що зробили для тебе інші люди, — вела далі бабуня. — Ти користуєшся землею, повітрям, сонячним світлом і теплом. Чому ж тобі не спаде подякувати тому, хто створив це все для тебе?

— Та я б із задоволенням, — сказав Фернан. — Але кому?

— Творцеві! — урочисто промовила бабуся. — Творцеві, котрий трудився для тебе шість днів. У перший день творення Бог сказав: “Хай буде світло”. І стало світло. На другий день творення Бог сказав: “Хай буде твердь”, і стала твердь. І назвав Бог твердь небом. На третій день створив Бог сушу. На четвертий — два світила: для дня і для ночі, сонце й місяць…

Цієї миті Фернанові дуже захотілося спитати, яке ж світло було на перший день, коли ще не було ні сонця, ні місяця, але все було так цікаво, що він не наважився перебивати бабусю. Ще розсердиться і перестане розповідати.

— На п’ятий день сказав Бог: “Хай створить вода плазунів, хай полетять птиці над-землею по тверді небесній”. І настав шостий день. І сказав Бог: “Сотворимо людину за образом і подобою нашою, і хай володарює вона над усією землею!..”

— Ой же придумано! — похвалив онук. Бабуся розсердилася.

Вона сказала, що це ніхто не придумував, що це так насправді було.

— А в якому це було році? — запитав Фернан, сподіваючись приголомшити цим бабусю.

Та бабуся в думці щось прикинула і сказала:

— Рівно сім тисяч чотириста сорок три роки тому!

Ввечері, коли прийшов із школи батько — вчитель ботаніки, Фернан розповів про все, що довідався від бабусі.

Батько суворо відказав, що бабуся помиляється. Що Бог — це недосліджене явище природи. В давні часи, поки люди взагалі майже нічого не знали, богів було дуже багато. Бог води, бог вогню і різні інші. Поступово люди дізнавалися, що на Землі поруч з ними все йде само собою, без божої допомоги. Тоді вони поселили своїх богів на високих горах — ближче до неба, звідки світить сонце і ллє дощ. Греки — на Олімпі, тибетці — на Джомолунгмі, африканці — на Кіліманджаро.

Проте забравшись на найвищі гори, люди переконалися, що й там нікого, крім них самих, немає. Тоді вони піднесли богів ще вище — у хмари.

Але тепер кожний пасажир на літакові досконало знає, що в хмарах ніхто не живе…

— А