Наталія Михайлівна Лапікура - Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура

Я гордо відмовився від честі увійти до складу штабу і напросився в засідку. Наша група з чотирьох скорохватів досить-таки зручно розташувалась у старій будочці шевця під парканом на розі вулиці. Звідси було добре видно і живця, і місце наступної засідки, і саму «підставу», котра героїчно дріботіла на височенних підборах від ліхтаря до ліхтаря і зиркала при цьому на годинник, начебто вона когось чекає.

Час спливав. «Підстава» мерзла. Ми потихеньку почали дубіти, оскільки стояли в будці, боячись поворухнутися. Розсохлі дошки рипіли на всю Куренівку.

— Сирота, — прошепотів мій напарник, чокаючи зубами, — як ти думаєш? Сьогодні зловимо?

— Зловимо. Згідно з теорією ймовірності — обов'язково зловимо. Щоправда, не бандитів, а облизня.

— Жартуєш?

— Свята правда. Хоч ми район увесь і перекрили, але скільки шансів, що вони підуть грабувати саме сьогодні і саме під нашу будочку? А головне — чи їх не здивує така кількість молодих жінок у дублянках на порівняно невеликій території?

— Гад ти, Олексо! Хоч би збрехав для оптимізму.

— Для оптимізму нам уже п'ятдесят з гаком років брешуть. Ти краще дивись у свою шпарку, а то проґавиш.

— Я дивлюсь… О! А це ще що? Не наша дублянка.

— Як — не наша? Може, хто з сусіднього маршруту заблукав?

— Та ні, зовсім не наша. Наших я усіх добре в обличчя знаю. А це якась місцева додому повертається… От іде сама, а нема щоб подзвонити чоловікові, аби зустрів, бо, не дай Боже, ще пограбують…

Ми пошепки пирхнули. Я не відривався від свого сектору огляду, але «нештатної» жінки в дублянці мені не було видно. І тут напарник радісно повідомив:

— О! Її вже зустріли! Напевно, чоловік з друзями. Стали, про щось говорять. Він у неї сумку забрав, бо важка. Турботливий… Ну от, вони пішли собі люляти, а ми мерзнемо.

За цими теревенями ми відволіклись і забули на якусь мить про нашу «підставу». І тут вона про себе нагадала, та ще й як! Спочатку почувся її крик:

— Шухер, ідіоти! Її ж грабують!

А потім бабахнули три постріли в повітря.

Ми рознесли будку на трісочки і вискочили на вулицю, очманілі. Видовище було не для курсантів міліцейської школи. Бо на три боки розбігалося троє шмаркачів, один із яких притискав до грудей дублянку, посеред тротуару валялася перекинута сумка, з якої повисипались якісь пакети, а сама власниця сумки і дублянки чимдуж мчала у четвертий бік. Щодо нашої оперативниці, то вона голови не стратила. Скинула чоботи і босоніж гнала псевдочоловіка, стріляючи у нього над головою.

— Свідка ловіть, свідка! — гукнула вона в перерві між пострілами.

Цей невдячний, як з'ясувалося, обов'язок взяв на себе я. Перелякана добряче випередила мене, бо по-перше, її гнав страх, а по-друге — бігти у самому платті все ж таки легше. Проте, я встиг помітити, до якого будинку вона заскочила, і навіть на слух встановив, в які саме двері несамовито дзвонила. Я запізнився на кілька секунд. Бо хтось уже впустив потерпілу додому.

Пояснюю спеціально для неміліціонерів. Якщо жінку, котру пограбували, не допитати одразу по гарячих слідах і не зафіксувати письмово її свідчення, то може виникнути дуже неприємна ситуація. По-перше, потерпіла може заплутатися на опізнанні, по-друге, самі грабіжники іноді нахабно заявляють: який грабунок, ви що? Йдемо собі ввечері по вулиці, дивимося — на тротуарі лежить кожушок і сумка з продуктами. Ми їх підняли — з цікавості — а тут звідкілясь міліція.

Ось чому я замість спокійно подзвонити у двері, за якими зникла свідок, вона ж — потерпіла, почав гатити в них кулаком. І достукався!

Двері розчахнулися з такою силою, що я ледь встиг відскочити, аби не заробити в лоба. І звідти, зсередини на мене з ревом кинувся здоровенний чолов'яга у самих сімейних трусах і з занесеною для удару сокирою.

Я не став чекати, доки траєкторія руху відточеного леза обірветься посеред мого лоба, а різко нагнувся і буцнув дядька головою в голий живіт. Точніше, просто підставив свого довбешника, а він уже сам на нього напоровся сонячним сплетінням. Рев обірвався на найвищій ноті, бо сокирнику одібрало мову. Знаряддя ж самозахисту випорснуло з його руки і згідно з незламними законами сера Ісака Ньютона полетіло над моєю головою далі. Але недалеко, бо вгрузло у двері навпроти.

У мене не було часу озиратися, аби переконатися у фундаментальності Ньютонових законів щодо інерції. Бо дядько і без сокири виглядав живим втіленням нечистої сили — до характерного запаху включно. Йому вдалося вхопити повітря, і він із натужним сипінням поволі розігнувся.

— Ідіот, краще б ти жінку на зупинці зустрів! Отам твоя сокира знадобилася б!

Але чолов'яга мене ще не чув. Що ж, сам винен. Є один прийом, котрому Старий навчив свого часу нас, молодих. Особливо ефективний при затриманні пляжних злодіїв, а тут аналогічна ситуація, бо громадянин хоча і не на пляжі, зате одягнений відповідно.

Доки бідолаха розвертався, аби вдарити мене цього разу кулаком, я різко пірнув донизу, без перешкод вхопив його за… самі розумієте, що, сильно стис і крутонув. Дядько дико заверещав і як стояв, гепнувся на п'яту точку опори. Настала тиша.

Я скористався паузою, сам перевів подих, вихопив з кишені службове посвідчення і тицьнув його просто в перекошену від болю пику. Він чомусь підняв обидві руки догори.

І тут за моєю спиною клацнув замок і делікатно зарипіли двері. Я озирнувся. У шпарину обережно висковзнув невисокий, лисуватий, клаповухий чоловічок, який складався переважно з великого характерного шнобеля і пари пронизливо-сумних очей. Він зиркнув на мене, на дядька в трусах, котрий все ще сидів на холодному кахлі, нарешті — на сокиру, що вгрузла у його двері ледь не до половини леза, зітхнув і вимовив кудись у простір:

— Хтось стукав, чи мені здалося?

— Вибачайте, то не я.