Леонід Григорович Кононович - Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович

— Як тільки надійшла інформація про інцидент у справі Малевича, нами було проведено перевірку. — Шеф безпеки говорив, як заавжди, безпристрасним, позбавленим будьяких емоцій голосом. Ну й бюрократ, подумав я… та він, кажуть, і працював десь там — у контррозвідці генштабу, а то навіть і в самому відомстві!.. — Хочу заявити: деконспірації нема! Це — факт, і підтверджений він за нашими джерелами. Певна річ, про детективну діяльність фірми «Тартар» знають у так званих «правоохоронних органах»… Але як знають? До них регулярно надходить інформація, що в місті забезпечується охорона підприємців, причому за дуже великі гроші. Оскільки ми не конфліктуємо із законом, — не використовуємо вогнепальну зброю, не вбиваємо і навіть особливо не калічимо людей, не сприяємо зростанню злочинних структур, а навіть стримуємо їх, — то для чого ж органам займатися зайвою роботою? Адже й там люди, і вони теж отримують платню, у сотні раз меншу од нашої, зважте! Крім того, дістатися до «Тартару» можна тільки через систему посередників, а їм, на випадок чого, невигідно давати свідчення проти нас. Так що… так що деконспірації нема. Тепер про інцидент, який мав місце учора. Аналіз ситуації… а також певні джерела, про які зараз я не маю права говорити, дають картину десь такого характеру: останні дні Малевич ходив із охороною, яку набрав із своїх людей; ліквідація його була дуже утрудненою, тим більше що все це мало виглядати як нещасний випадок; убивство на момент контакту становить собою збіг обставин, який важко було передбачити навіть… ее… ліквідаторам… чи виконавцям, як там ліпше… адже жоден з них не сподівався, що на місці убивства перебуватиме професіонал, котрий зуміє організувать погоню. Словом, фірму «Тартар» під час операції не зауважили… і це дає нам винятковий шанс вести цю справу й далі… і, — шеф безпеки глянув на мене, — зоставивши її, звичайно ж, такому талановитому й доскіпливому детективові, як Оскар.

В кабінеті зависло мовчання.

— Що скажуть інші? — по хвилі озвався Мурат.

— Провадити! — вихопився Дядько Пацюк. І, подумавши, докинув: — До переможного кінця, не менш!..

— Лугиня? — поспитав Мурат, неуважно креслячи щось у блокноті.

— За! — буркнув той. — І взяти під нагляд таксиста. Ще ліпше — затримати!..

— Це вирішимо потім. Інші думки… Мур-Мур?

— Я прозондував би обстановку в фірмі Крижинського. — обізвався Мур-Мур своїм оксамитовим голосом — завжди, коли він говорив, здавалося, що в роті у нього тане шоколад. — Врешті, ми на цьому нічого не втрачаємо. Один такий візит… просто так, аби роззирнутися, кинуть оком… один такий візит міг би дати додаткову інформацію, і неабияку!

Мурат з цікавістю глянув на нього.

— Це… — поволі сказав він, — …це справді непогана… ее… як її…

– Ідея! — не втримавсь я.

– Ідея! — по хвилі сказав Мурат і зупинив погляд на мені. Внутрішньо я аж зіщулився — шеф умів подивитися так, що ти зразу ж починав відчувати, де твоє місце. — Я… ее… згоден з Мур-Муром. Так що… так що вирушайте, вирушайте! Час біжить, і ніхто за вас вашу роботу не зробить. Екіпіровка, імідж… на розсуд служби безпеки.

Я стенув плечима… що ж, як кажуть: найнявся — продався! Але МурМур… МурМур який же ж мерзотник — отаке повісити на свого першого друга!.. Ну, та що ти тут вдієш: робота — це робота, дружба тут ні до чого…

— Тепер, — почув я, зачиняючи двері з того боку, — тепер слід було б вирішити лише одне питання: що нам робити із цим таксистом…

З-за універмагу, дзеленькаючи, випхався трамвай. Я став на узбіччі, перечікуючи, аж поки він поїде геть, і витріщився на своє відображення у вітрині.

Господи, ну й міняється ж чоловік, коли йому зроблять отаку хіпову зачіску, надінуть супермодерну куртку й окуляри, котрі сповзають на носа! Що вже було дивувать Барабашеві, котрий знав мене як облупленого і навіть більш, а все ж вискочив з-за свого бюрка, як сторожовий пес, коли я став спускатися у вестибюль «Тартару». А що ж, хлопці із служби безпеки уміють робити своє діло… і, судячи з усього, не тільки створити імідж чи здобути якусь дрібну інформацію. Принаймі про фірму Крижинського мені сказали там набагато більше, ніж я довідався на нараді.

Я поправив окуляри й, ще раз подивовано глянувши на екстравагантну й немов би мішком прибиту фігуру, котра ламалася у вітрині, став переходить трамвайні колії. Тоді звернув за універмаг.

Провулок був порожній. О ліву руч тяглися глухі камінні мури. За ними був старезний дубовий парк, а посеред парку — декілька старосвітських кам'яниць із фігурними ґратами на вікнах. Триста років тому тут був єзуїтський колегіум, пізніш, за більшовицького режиму, — диспансер по венеричних хворобах, а нещодавно ці будівлі за якісь заслуги оддали Школі тібетської медицини. Ну, та якогось дива в цім не було… швидше всього була реакція на чудодійні сеанси, та й інтерв'ю у вечірній міській газеті підлило олії в вогонь, ще й як! «Моя сила, — пригадав я мимохіть, — Божистого походження. Все життя дрімала вона у мені… часом я простотаки мучився!.. Скінчилось тим, що мені ненависною стала робота, яка давала сякийтакий шмат хліба, і я рушив у світ… отак, знаєте, куди очі дивляться. І тоді вийшов мні назустріч тібетський мудрець. Він посміхнувся й сказав: давно чекаю я тебе, сину мій духовний… аж нарешті почув ти мій внутрішній поклик! Й одкрив він мені страшну таємницю…» — «Яка ж це таємниця, Альберте Феліксовичу? Звучить якось аж моторошно…» — «Він сказав мені, що наш рід — від одного з дванадцяти апостолів Ісуса Христа…»

«Од смердючого тхора, од чорної гадюки ти походиш!» — подумав я, сплюнувши. І знову перед очима в мене постав отой понурий осінній день, коли в аудиторії вперше з'явився цей кощавий, худий, мов тичка, молодик… Боже, — простогнала якась дівчина, котра сиділа поперед мене, — то це його нам сюди прислали? Та це ж дурень… в нього ж на лобі написано, що