Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

коло всіх, а її той, хто на поклик відізветься. Запаморочиться, змарніє, не чує інших, про своє думає. Сам у собі замкне світ. Прецінь, кажуть, затуманила, забрала. Котрого попустить — кажуть, віддала, А багато згинуло, пропало. Через мару. Через любов. О, чи мало з того людей погублено, відколи сонця й світу!..

Але також дивина: шукати пари серед чужих, коли є свої. Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах також, певно, самотою. Чому би йому не любити її, таку гарну, не заступити, беззахисну, слабку. Так у природі ведеться. Але не завсіди. Він женеться, вона уникає. Може, вона почала ближитися до людей — і він не може їй цього простити. Або ревнує і з ревнощів карає на смерть зрадницю. Бо ж тікає, ховається в людських оселях, а він знаходить і роздирає.

Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув — щось у плаю запищало дуже: “Йой, не їж мене! Не їж мене!” А то лиш кров та й шкам. Видко, дикий чоловік з’їв бідолашну.

Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жорстоко карає свою подругу. Може, за то, що вона здобула людської подоби — голова жіноча, ноги як у дитини, гарна, веселовида... Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить легінів.

Розв’язати цей загудзований климак годі.

І все ж: її вбивають. Розтерзують. Страчують. А вона є. Подає тоненький голос. Із первовіку кличе. Чарує. Вже бутини давно закинуто, бо ліси вирубані мало не до послідної тріски, машини їздять на полонини, вівчарі накручують транзистори на коротші хвилі, світ зблизився, поновився, порозкривав затемнені звори, позасвічувався електричними лампами, оповився нафтогазотрубами, обснувався сучасною комунікацією, як павук на осонні. А вона є. То там, то десь там чули її, хтось видів, комусь шкоди накоїла.

Не пилується щезати. Бо любов не годна згинути з-поміж людей. Міліють чуття у прохолодних душах, зневіра і мамона вибиває все, окрім сегочасної вигоди, незчаста дається знати і вона. Але геть не запропащується. Десь колись вкрадається до нас у гості неждано постигає своїм двояким ликом. І тоді світ перевертається. Так повно живеться, що жадаєш вічності, а в щасливім плині вчуваються кроки смерті. Все близько, все тут, все вкупі. Як у землі. І життя дихає, зеленіє, шумує, наливається, і тлін вгамовує, спиняє: не квап, бо ти є лиш раз, один раз... Є — і вже нема. І більше не будеш. Ніколи. Та як заспівала мені колись одна стара гуцулка:

Але жити, поки жити, Та прийдеться вмерти. Хоть би був той, що ‘го люблю, Ще й при моїй смерти.
Мені кажуть гори...

Мені кажуть гори: ти важиш на велике. Я знаю. Але мушу. Бо це в горах є, і воно було спервовіку. І коли вже мене також вродили гори і дали мені п’юро в руки, а не голку, веретено чи ткацький човник, то я повинна, врешті, розказати гуцульський світ людям. Той світ у мені. Боже, поможи мені у моїм тяжкім здвиженню. Най я не родимий письменник, але чую, що ношу в собі багато, воно мені дано, то що маю з тим діяти, най би мали люди. Може, роблю свою справу невмінки, але дуже дбаю, не ярмаркую, а двигаю і тому дуже мучуся. І мушу думати, що тільки мені це отепер випало зробити. І готова відповісти за кожне мовлене слово у третій день по писанію і нині, і прісно... І, може, буде мені хоч десницю прощено.

Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, ,все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій підношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія. Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена.в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, більше ніде... Отже, тирлич жовтий — Gentiana lutea — знана в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? — журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячкомй, лиходій, лихоманник, маточник... Але наймилозвучніше — перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта свічечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган...

Знаєте, про що я думаю?.. Думається, як дихається — думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полотно тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівненько, густо... І все ж мої гадки про єдність природи. Недавно написав мені доброго листа мій друг із Праги син Олександра Олеся — Олександр Кандиба, про самітність, і лиходійництво, про зранену душу: “У нас усіх уже болить душа... Але ж звір’я не скаржиться на свої страждання...” Звір’я ні, а ми? Ми дуже метушливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків споживаємо навгад: уб’є чи вилікує? Хіба звір’я так робить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає собі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмовні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вживають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки самі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, лагідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в киплячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Миронкиха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще