С. Леп'явко - Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

яких, очевидно, готували для кримської орди. Таким чином, рейд був спрямований на підрив матеріальної бази противника. Наливайко повернувся на Брацлавщину 16 червня зі звісткою про те, що татари вже переправилися через Дніпро.

Майже одночасно з Наливайком у похід на татар вирушили й запорожці. Наприкінці травня козацька розвідка донесла, що татари зібрали біля Дніпра значні сили, понад шістдесят тисяч війська на чолі з ханом, і почали переправу біля Очакова. Турки намагалися забезпечити переправу, спорядили для цього сотні човнів, у яких перевозили татар через річку, а також військову флотилію – для прикриття від козаків. Козаків боялися настільки, що татарські улуси, у яких залишались переважно жінки й діти, відкочували зі степів до Криму, за Перекоп. Запорозька флотилія, що налічувала понад п'ятдесят чайок і понад тисячу козаків на чолі з кошовим отаманом Богданом Микошинським, вирушила до Очакова. Намагаючись зірвати переправу татар, запорожці протягом двох днів вели бої на березі й на воді. Однак сили були не рівні, адже турки мали проти козаків вісім галер, п'ятнадцять каравел і понад сто п'ятдесят сандалів. Запорожці захопили кілька кораблів, але, зрештою, були змушені відступити. Тоді турки продовжили переправу орди, що завершилася за кілька тижнів. По тому хан повільно рушив степом на захід до Дністра, щоб поповнити свої сили.

Таким чином, як це було на українському прикордонні XVI ст. майже завжди, козаки (запорожці та наливайківці) виявилися єдиною передовою силою, яка реальними діями намагалася протистояти нападу татар на українські землі. За цих умов природним було об'єднання зусиль обох козацьких угрупувань. Наливайко, як командир новоутвореного загону добровольців, відрядив на Запорожжя посланця з відповідною пропозицією. Посланець Наливайка прибув на Січ наприкінці червня та застав там іншу офіційну й значно важливішу делегацію до запорожців – посольство австрійського імператора Рудольфа II на чолі з Еріхом Лясотою.

Лясота добирався до далекого від Австрії та Чехії Запорожжя протягом кількох місяців. Йому довелося їхати через незнайому країну напівтаємно, уникаючи допитливих польських урядовців. І хоча про його місію все ж було відомо і поляки вважали її незаконною, однак вони не наважилися затримати імператорського посла з огляду на очікуваний конфлікт із татарами. Прибувши на Січ, Лясота мав змогу познайомитися з низовим товариством. Він високо оцінив бойові здібності козаків і умовляв їх прийняти пропозицію цісаря взяти участь у війні проти турків. Австрійський посол просив козаків розпочати воєнні дії в молдавському напрямі й спустошити турецькі володіння за Дунаєм. Це відповідало загальному стратегічному завданню його уряду – створити на нижньому Дунаї новий фронт антитурецької війни.

Лясота залишив унікальний щоденник, у якому описав звичаї запорожців, у тому числі й те, як відбувалася козацька рада. Козаки довго обговорювали пропозицію імператора, неодноразово збираючись у коло, але їхні думки розділилися. Зрештою, вони ухвалили компромісне рішення про те, що в похід можуть іти всі, хто бажає, але без загальної мобілізації запорозьких сил. Коли рішення було прийняте, Лясота урочисто передав козакам хоругву імператора та гроші – вісім тисяч талерів. Факт вручення прапора означав, що віднині козаків визнано військовим підрозділом, який служить імператору Рудольфу VII, і це було принципово важливо для запорожців. Уперше в історії козаки вступили на службу до іноземного правителя. Що ж стосується грошей, то заплачена сума була майже символічною. Її не могло вистачити ні на платню за службу, ні на спорядження повноцінного війська. Лясота в своєму звіті особливо відзначив власну заслугу в залученні до війни боєздатного війська за зовсім малу платню. Таким чином, запорожці погодилися служити заради спільної справи – боротьби проти турків.

Лясота став свідком переговорів запорожців із посланцем Наливайка, котрого теж заслухали в козацькому колі. Як виявилося, запорожці пам'ятали, що Наливайко воював проти них у битві під П'ятками та вважали його своїм неприятелем. Однак посланець мав готову відповідь на це звинувачення й переказав пояснення причин ведення Наливайком війни з запорожцями. Наливайко служив у Острозького задовго до його конфлікту з козаками. Як вірний слуга, він був зобов'язаний продовжувати службу, коли його патрон потрапив у скрутну ситуацію. А «…тоді вже його власна честь не дозволила йому полишити воєводу, свого пана, хліб якого він їв задовго перед тим і в службі якого перебував у той час, ось чому він був змушений воювати за нього з його ворогами». Далі посланець від імені Наливайка заявив: «…Оскільки чесне лицарство підозрює його у ворожих намірах, то він бажає з'явитись особисто у їхнє коло, скласти посеред нього свою шаблю і спробує виправдатись від зведених на нього звинувачень. Якщо ж і після того лицарське коло по-старому визнає його неправим, він сам запропонує відрубати йому голову його власною шаблею. Все ж він має надію, що вони задовольняться його поясненнями, визнають їх змістовними і назавжди вважатимуть його своїм другом і братом». Гідна відповідь Наливайка задовольнила запорожців, тим паче тому, що значна їх частина сповідувала схожий лицарський кодекс честі. На знак поваги до січового товариства й заради майбутніх спільних дій Наливайко передав запорожцям дорогоцінний дар – півтори тисячі коней, захоплених під Парканами. Подарунок Наливайка був особливо доречним, тому що запорожцям не вистачало коней для підготовки війська до походу.

Домовленість Наливайка з запорожцями відіграла важливу роль у подальших подіях, однак не змогла вплинути на похід кримської орди. Татари боялися йти через Поділля, де стояв загін Наливайка і де населення було готове до опору. Тому вони оминули Поділля, пройшли через залежну від турків Молдавію та на початку липня ввірвалися на Покуття (частина сучасної Івано-Франківської області). Польська влада, яка ще за півроку до походу знала про його підготовку, виявилась абсолютно не готовою до такого повороту подій. Нечисленне кварцяне військо стояло в тилу Наливайка на західному Поділлі, а сусіднє Покуття залишилося неприкритим від вторгнення.

Майже не зустрічаючи опору, татари вільно пройшли всю Галичину. Вони здобули й спалили численні міста і містечка: Снятин, Жуків, Товмач, Чешибіси, Тисменицю, Галич, Калуш, Долину. Проти них устояли лише замки Чешибісів і Галича. Оскільки татари йшли в далекий похід, вони не полонили, а лише грабували та вбивали. Лише на півночі Галичини, біля Самбора, на межі етнічних польських земель, їх зустрів гетьман Ян Замойський з невеликим військом і ополченням. Однак татари не мали наміру вступати в бій, тож відійшли та спокійно пройшли через Карпати до Угорщини.

Прорив татар через польські володіння до Угорщини