Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

сиділа найближче до його, дивилася йому в лице й щось казала. Вова бачив, що то до його була мова, та що саме вона казала - не почув. Спитав.

- Я кажу,- виразно вирізувала кожне слово пані,- що недавно тут був...

Далі Вова за гомоном ізнов не почув, хоч слухав не тільки ушима, а навіть очима й усім своїм тілом. Ще раз перепитати йому здалося неучтивим, і подумавши, що на слова пані, може, можна й не одповідати, спустив очі й заспокоївся. Пані, чекаючи, не зводила з його очей.

Вова глянув на неї, зчервонів і одвернувся.

«І чого вона витріщилась на мене, чого не бачила?» - подумав він і рішив зовсім на неї не дивитися.

Переждавши яку годину, Вова знов глянув на пані; тепер вона вже не дивилася на його, а, прихилившись до відомої Вові чорноокої панночки, що тепер сиділа поруч з нею, щось на ухо казала їй. Панночка слухала, дивилася на Вову й осміхалась. Вова закліпав очима й одвернувсь.

Кругом гомоніли, вешталися, лагодилися до чогось. Деякі топтались коло чарівного ліхтаря, інші пробували грамофон, перебирали книжечки; усі вешталися, сміялись, голосно про щось сперечались, тільки Вова не мав собі ніякої роботи й мовчки сидів в захисному куточку. Сидів він і почував, що його діло прогорає, а як його направити - він не міг добрати способу. Сидить, спустивши голову, думає... Глянув перед собою - і його серце похололо: та сама панночка з чарівними очима прямо йшла на його, дивилася йому в лице й привітно усміхалась. Вова закам’янів.

Панна, певне, взяла була на себе благородну місію підняти дух у хлопця, підійшла, сіла на стілець рядом з Вовою і стала заводити розмову.

- Що це ви сидите так самітно, немов скучно тут вам, скучно? - щиро промовила вона до Вови.

- Чого ж... ні, не скучно,- одповідає той,- мені... саме добре.

- Бо що ж ви нічого не робите, ні з ким не говорите, як інші? - допитувалась дівчина.

«Ну що я їй маю казати?» - подумав собі Вова. Полум’я вдарило йому в лице.

- Я подивлюся перше, як інші роблять,- таке чи щось підхоже до цього одмовив він - якимсь, як і самому здалося, не своїм голосом. Панна стала почувати, що не по силі взяла на себе роботу, й зачервонілась теж.

- А ви будьте веселіший, бо так же скучно сидіти,- закінчила вона і, трохи засоромлена невдачею, встала й оді-йшла од Вови.

Вові стало навіть шкода дівчини.

«Сердешненька,- думалось йому,- мала надію розворушити таке опудало, як я, та й буде тепер каятись». Проте все ж стало йому вільніш дихатися.

«Ну,- думав Вова,- тепер - шабаш! Коли б уже хоч ніхто не зачіпав мене».

Та не скінчилися на цьому муки Вовині: незабавом перед ним зринув, як із землі виріс, угудзяний джигунець, [12] якийсь акцизний чиновник; [13] він виразною, ясною мовою зарізав Вову вкрай.

- І чого ви зігнулися, молодий чоловіче, як тая мокра курка,- вичитував він.- Адже ж тут немає вовків, не покусають. Лицяйтеся он до панночок, розказуйте що-небудь, а то сидить понурою.

Одрізав і, закрутивши вуса, зразу опинився десь між панночками.

Уші, шия, лице загорілись у Вови, піт виступив на чолі. «І як же він одчитав мене, сучий син,- думав він,- немов у парні віником випарив!»

І довго ще не переставало палахкотіти його лице.

Тепер Вова почував, що вже навряд чи хто-небудь буде його турбувати, та не весело було йому. Сидів він, немов прикований до свого стільця, і бачив сам, що ніяка сила не здолає тепер підняти його, щоб легко та вільно, як он отой франт, пройтися по кімнаті. І осудив Вова себе за ті сміливі заміри, які мав він, ідучи сюди. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати, де мала одбутися читанка й звідкіль давно вже чути було здавлений, гомін селянської юрби.

Поволікся за ними й Вова.

Читали, розказували, показували картини. Стояв гомін, було цікаво й весело.

На Вову ніхто тепер не звертав уваги, і він помалу став набиратися сміливості. «Це нічого,- думав він,- що я сплохував трохи на перший раз: привикну, придивлюсь, освійчаюсь... [14] А як же хороше в гурті інтелігентних, хороших людей робити гарне діло!»

Скоро читанка одбулася, директор заводу став наганяти всіх, щоб не гаючись їхали до його.

Всі товпилися коло одежі, одягалися, торгувалися, кому з ким сідати та їхати.

«Чи то ж і мене покличуть? - думав собі Вова.- Як покличуть, то я тоді зроблюся зовсім іншим. Тепер уже немов нічого й не боюся; звісно, нове діло, то трохи був і сплохував, тепер поправлюся». Пройшов мимо Вови батюшка й чогось одвернувся. Зирнув мимоходом на його директор і теж одвернувся. Хтось, мало не спіткнувшись на Вову, кивнув йому головою до зобачення.

Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наїждженій дорозі свистіли і скрипіли, від’їжджаючи, сани. Стихло. І зразу став одчувати Вова, що ті люди - чужі йому, і нема їм до його ніякого діла.

«А я ж, дурний, думав...» І зробилося Вові чогось соромно до болю, до сліз. Стояв він один у коридорі, опустивши голову, і сором виїдав йому гарячі очі.

Тихо, як тіні, виросли коло його старі його приятелі: Муляр, письмоводитель, урядник. Перше Вова не помічав їх у гурті; і тепер зробилося йому дуже зле, коли вони з’явилися.

Обступили вони його з єхидними усмішечками, віталися дуже ввічливо.

- Чого це ви, Антоне Петровичу, не схотіли їхати до директора? - лукаво спитав Муляр.- Адже ж усі пани поїхали туди?

- Куди нам до їх!.. То ж - пани! - здавлюючи своє серце, одмовив Вова.

- Теж люди! - з робленим спочуттям, іншим голосом казав Муляр.- Ви ж у нас за вчителя, науки проходили, теж можете лічитися за образованого чоловіка, а вони навіть за руку попрощатися з вами не хотіли. Думаєте, не бачили? Все бачили!

Вова мовчав і почував себе дуже погано. Йому хотілося якнайшвидше залишити про цеє мову, втекти од цих людей, проте він стояв і тільки якось чудно осміхався.

- І виходить,- казав далі Муляр,- що ваша лінія не з ними, а з нами, а ви зовсім не до речі вгору деретеся.

Письмоводитель та урядник мовчали та тілько стиха чмихали.

Вийшли на улицю. Ніч була морозна, зоряна.

В будинку