Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Потім я побачила, як його руки, мов великі білі птахи, знову злетіли над клавішами. Ян плавно перебігав в арпеджіо від ре-мінор до ля-мажор, і в тихому рокотанні, що дедалі гучнішало, я раптом упізнала одну з тих мелодій норвезького композитора Ліпсе, які Ян часто грав нам.

Капітан, як умів, перекладав слова:

Можливо, ця пісня й не належала до найвідоміших мелодій скандинавського композитора, але, напевно, вона була одним з найзадушевніших його творінь. І саме її Ян пропонував Інгвільд — як норвезький привіт, своєрідне «ласкаво просимо».

Дівчина була вражена. Здавалося, вона от-от заговорить з ним, скоряючись якомусь непереборному поривові. Правою рукою вона нервово ухопилася за край фортепіано, очі зворушено блищали.

Ян поволі повернув голову. Тепер він дивився просто на Інгвільд. Спершу вираз його обличчя був якийсь нерішучий, задумливий, потім він почав змінюватись, і ось уже на устах заграла ледь помітна сумна усмішка.

Скільки часу вони дивилися отак одне на одного. Ян — з усмішкою на устах, Інгвільд — зі слізьми на очах? Гійом і я не наважувалися звести дух, і нечутні кроки Капітана, який підходив до нас, не порушували чарів цієї хвилини.

Коли завмерла остання нота пісні, Ян тихо-тихо опустив кришку фортепіано й підвівся. Я гадала, що аж тепер, нарешті, він, як годиться, привітається з Інгвільд, та хлопець, здавалося, ніяк не зважувався. Якусь мить він стояв нерухомий, розгублений, потім зробив над собою зусилля й рушив до нас. Витер сірника, почекав, доки розгориться крихітний вогник, і статечно закурив сигарету…

Інгвільд стояла розпашіла, збентежена, напружена, як туго натягнута струна, що може от-от порватися…

В ту мить Гійом — навмисне чи ненароком — грюкнув дошкою. Ян здригнувся й ніби прокинувся. В пориві раптової рішучості він ступив ще крок до Інгвільд, подав їй руку.

— А того вечора ви справді злякалися? — спитав. У тоні його голосу я не відчула звичайної іронії, з якою він частенько звертався до мене, — в ньому бриніла скорше легка тривога.

— Так, трішки, — відповіла Інгвільд.

Ян був дуже збентежений, і мені пригадався в ту хвилину вираз дитячого страху на його обличчі, коли він, переступивши поріг нашого дому, розмовляв з Капітаном.

— Виходить… ви й досі гніваєтесь на мене?

— Ні, я зовсім не гніваюсь, — мовила дівчина, щиро усміхаючись.

Ян замовк на якусь мить, замислився, потім поклав сигарету в попільничку, що стояла на фортепіано, засунув руки в кишені, втупився в Інгвільд і спитав твердим голосом:

— Іншим разом, коли я дожену вас на дорозі, ви згодитесь сісти в кабіну моєї машини?

Дівчина зніяковіла, опустила погляд на вимощену плитками підлогу й сказала, не підводячи голови:

— Так, думаю, що згоджуся.

Ян усе ще не зводив з неї своїх блискучих очей. Мить помовчавши, він знову спитав:

— А якщо станеться так, Інгвільд, що я знову покличу вас серед глупої ночі, чи ви тоді озветеся до мене?

Чи не жаліла часом дівчина в глибині душі, що втекла того вечора від нього? Бо вона палко пробурмотіла:

— Тоді, Яне… я прибіжу!

— Ну, бандо ледарів, — сказала я, звертаючись до хлопців, — ви йдете з нами?

— Стає зимно! — пробурчав Гійом, попихкуючи своєю люлечкою.

— Просто-таки норвезький мороз! — уточнив Ян, струшуючи попіл з сигарети.

Він сидів, зручно вмостившись у фотелі, простягнувши довгі ноги й схрестивши їх перед решіткою каміна. Усі троє — хлопці й Капітан — ніжилися біля вогню й курили, час від часу зовсім зникаючи в клубах диму, що якось примарно огортав їх блаженно-мовчазною пеленою.

— Дай їм спокій, — мовила Інгвільд жалісливо-іронічно. — Вони вже не такі молоді, ти ж знаєш…

Ми закинули на плечі ковзани…

— Ви тут, певно, позадихаєтесь, поки ми повернемося, — пробурчала я, замість сказати їм «до побачення».

Ось уже з тиждень, як дороги взялися ожеледдю. Повертаючись з колежу, ми з Інгвільд якось добряче гепнулися на льоду і втішали себе думкою, що мороз продержиться принаймні до наступної неділі. Ян сказав, що ставок у Руфреймзі, поблизу мукомельні, вже вкрився кригою. До того ставка од нас було йти з півгодини.

Коли ми прийшли туди, кілька ковзанярів уже бігали по широкому льодяному дзеркалу. Серед хлопчаків з передмість, які покинули в цю неділю футбол, щоб покататися на ковзанах, я помітила й хлопців із Фовемберга. Кілька малюків під'їхали до мене й вітаючись несміливо подали мені руки: іноді, коли наш кюре бував напідпитку, я читала їм катехізис. А старші хлопці, мої ровесники, тільки здалеку міряли мене з ніг до голови насмішкуватими поглядами, згадуючи роки спільного навчання у початковій школі нашого містечка. І, як завжди, я ніби знову відчула себе маленькою дівчинкою з підстриженою гривкою, в рипучих калошах, десь під час обідньої перерви, коли уминала бутерброд, і знову, ніби наяву, побачила, як я стрибаю на одній нозі і підбиваю кремінь, граючи в «класи», або, як у нас казали, — в «марель».

Зате Інгвільд не мала ніякої гризоти з ними, ніякі спільні спогади не зв'язували їх. Вона була тут новенька, ніби впала з неба серед нас, прилинувши від крутих берегів своєї таємничої й далекої країни. Сівши на твердий сніг, щоб зашнурувати черевики, вона мовби й не помічала цікавих поглядів, що їх кидали на неї місцеві хлопчаки.

Пригадую, день тоді був сірий, небо низько висіло над землею, Не високе ясне небо, як то буває в сухі морозяні дні, а ніби набухле хмарами, що завжди віщують нові снігопади й