Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

хуртовини. Температура якось наче крадькома, нишком, піднімалася, підточуючи нетривку кригу.

Перевзувшись, я випросталася й помітила, що Інгвільд уважно розглядає мене.

— А знаєш, у тебе штани на колінах вогкі. Лід завжди починає танути, не попередивши про це… — І, безтурботно махнувши рукою, додала: — Ет! Хай йому чорт, як ти кажеш!

Інгвільд побігла вперед, я — за нею. У нас були фігурні ковзани, а не оті жахливі довжелезні «ножі», спеціально призначені для хокею, — хлопці чомусь дуже полюбляли саме їх. Кілька хлопчаків із Фовемберга теж красувалися на цих «ножах». Час від часу вони, страшенно репетуючи, перетинали нам дорогу. Зненацька, коли один із них загальмував і різко спинився, зігнувши в колінах ноги, лід під ним загрозливо затріщав. Потім у кризі появилася вузька розколина. Інгвільд помітила її, трохи скривившись, об'їхала і скоро наздогнала мене.

— Ну, що я тобі казала? Мороз падає. Лід стає ламкий…

— Може, повернемось, Інгвільд?

Я вже не пригадую, що вона відповіла, бо саме в ту мить позад нас пролунав відчайдушний, сповнений жаху крик. Рвучко обернувшись, ми кроків за п'ятдесят, трохи осторонь, там, де хлопчаки із Фовемберга своїми «ножами» продірявили поверхню ковзанки, побачили підлітка, який провалився в ставок і почав тонути. Здійнявши обидві руки над водою, що вирувала серед розтрощеної криги, він несамовитим голосом кликав на допомогу…

— Пусти мене туди! — кинула Інгвільд таким тоном, що я прикипіла до місця.

Усі, хто був на ковзанці, навіть найстарші, з'юрмилися віддалік, охоплені непереборним страхом, і не спускали очей з того місця, де лід виявився таким підступним і небезпечним. Безстрашна Інгвільд викликала у всіх нас захоплення.

Не піддаючись паніці нажаханого хлопчика, який тепер то виринав з води, конвульсивно чіпляючись обома руками за краї ополонки, то знову занурювався, бо тонкий і крихкий лід обламувався під його пальцями, — Інгвільд обережно стала навколішки, потім лягла ницьма на лід. Притиснувшись до льоду усім своїм тілом і рівномірно розподіливши його вагу по поверхні криги, вона обережно поповзла до ополонки.

Нараз ми почули її ледь захриплий голос:

— Не бійся, малий! Я йду… Я йду… Не бійся! Три метри, два метри, метр… Ось вона вже простягла руку, схопила хлопчика за плечі.

— Обніми мене руками за шию… Отак, так… Потягнувшись за нею, хлопчик виліз з ополонки.

Раптом лід знову затріщав під їхньою вагою. Та, зробивши нелюдське зусилля, Інгвільд трохи відповзла на животі від небезпечного місця, — метр, другий… І лід перестав тріщати. Тоді вона, так само спокійно, почала помалу відсуватися далі й далі від підступної ополонки, тягнучи за собою хлопчика, немов маленьке безпорадне тюленя…

Хай хлопці-ковзанярі розгубилися тоді, але я завжди червонітиму перед Інгвільд від сорому, згадуючи, що не прийшла на допомогу, коли вона, ризикуючи життям, рятувала хлопчика. Мені треба було теж лягти на лід, поповзти за нею, схопити хлоп'я за руку…

Минула ще якась мить. Двоє хлопців підхопили мокрого бідолаху на руки й бігом понесли до берега. І тоді я знову побачила Інгвільд, мою подружку, — вона вже стояла поруч мене, поправляючи своє довге золотисте волосся, злегка розтираючи собі потилицю й плечі.

— В Норвегії я одного разу теж ускочила була в ополонку. Тепер добре знаю, що то таке. Це було не так і важко, розумієш…

Я понурила голову, почала скидати ковзани.

— Авжеж, — пробурмотіла, щоб приховати хвилювання. — Зовсім неважко і ніякого риску! Особливо для молодих дівчат із Скандинавії!..

Ми знайшли потерпіле хлоп'я на подвір'ї мукомельні — це було найближче від ставка житло. Добре, що поспішили прибігти туди, бо це телепні-хлопці навіть не спромоглися занести бідолаху до приміщення!

— Але ж, Фанні, і в майстра Вірекура, і в пана Марудо зачинено! Ми стукали у вікна — ніхто не озвався.

— Майстер з родиною, здається, поїхав на хрестини до Віска, хтось наче казав мені,— додав інший хлопець.

Я урвала їхні виправдання і потягнула хлопців до надвірних сходів у флігель, де раніше був склад на борошно. Десь тут мала бути кімната Яна, і я сподівалася, що він не замикає її на ключ.

— Не штовхайтесь, обережно! — гримнула я, не даючи їм зайти до кімнати: досить того, що ми з Інгвільд увійдемо, висушимо й зігріємо хлопчака. — Та не здумайте попереджати його батьків! Ви б тільки налякали їх до смерті через якісь дурниці! Ми самі з Інгвільд потім підемо до них.

Хлопці так слухняно скорилися моєму наказові, що я б посміхнулася, коли б не побачила, як нетерпляче поспішає Інгвільд і як дрібно тремтить хлопчик у неї на руках.

У кімнаті Яна було одне-єдине вікно, і ранній зимовий вечір уже виповнив усі її закутки. Я засвітила електричну лампочку, допомогла Інгвільд роздягти хлопчака, стягнути з нього мокрий і холодний як лід одяг. Потім ми заходилися розтирати його, аж поки щоки йому стали яскраво-червоними і нам здалося, що він уже не простудиться.

Інгвільд натягнула на хлопчину якийсь шерстяний Янів светр, а я зняла з ліжка й загорнула його в теплу ковдру.

— Ти знаєш цього малого? — спитала Інгвільд.

— Трохи… Це Марк Валеф. Йому років десять. Минулої зими він відповідав мені з катехізису. Я добре тоді намучилася з ним. Ти пам'ятаєш, Марку?.. Ну, то які ж богословські чесноти ти знаєш?

Він кинув на мене з-під густих брів бистрий дикуватий погляд. А втім, я могла б заприсягнутися, що в тому погляді прозирало й легке глузування.

— Віра, — проказав він. — Надія… і Свобода.

— Молодець! — похвалила я. — Отепер я бачу, що ти живий.

Потім, звертаючись до Інгвільд, сказала:

— Ти можеш тут лишитися з ним? А я піду до Сонячних Дзиґарів пошукаю Яна. Хай він своєю машиною одвезе хлопчака до батьків.

Інгвільд кивнула на знак згоди. Та я не могла втриматися від спокуси затриматися ще на якусь