Степан Васильович Процюк - Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика

гадаєте, що не наступила би нова ера Холодних Монстрів? Адже людина повинна, — міркував Кость, — відчути кожну емоцію. Адже не може чистоплюй, що не вміє ненавидіти, когось любити. Із байдужими не знайдеш Ельдорадо. І може, Микола ще колись буде набагато ліпшим від тих, що часто позіхають, мовляв, нам все по барабану.

Але навколо щось не так. Дорослі зациклені на грошах. Невже і я колись таким буду? Не хочу! Репліки і жарти вчителів, не змінюються, мовби ці люди законсервували себе двадцять літ тому. Однокласники наслідують дорослих, і мова про гроші є для них найцікавішим способом і засобом спілкування.

…Сьогодні вони розмовляють про гроші. Завтра чи в четвер — так само. Але ж їхнє життя не змінюється від цих лементів. Якби прийшов якийсь чародій і дав усім грошолюбам по мішку банкнот, наприклад, двістігривеників із натхненним портретом Лесі Українки, — чи змінило би їх це хоч трохи? Я впевнений, що через кілька днів — про що ще говорити? — більшість із них думали би не про те, щоб знайти цим грошам мудре застосування, а про те, що великий Грошодавач знову повинен ощасливити їх, бо вони такі, вони особливі. Кожен би думав про свою особливість, ліниво сидячи у Старомихайлівці чи ще у якій-небудь Кацапетівці, й очікував би, очікував, очікував. І так проходили б їхні хвилини і роки — у марному очікуванні Чарівника. І нікому з учасників цієї гігантської черги лінивих не спало би на гадку, що цей Чарівник усередині них, і його слід лише визволити з кайданів ілюзій та деспотизму нав'язливих стереотипів…

Я ніколи таким не буду! Тим паче, що у важкі чи легкі хвилини життя поруч зі мною буде Неспокійка.

23

Знову приходить літо.

Костеві залишається ще рік школярства. А далі — той таємничий і недоступний світ, про який він так багато і пристрасно мріяв. Який він, цей світ?

Сьогодні Костик відчув, що має трапитися щось особливе. Після школи вони домовилися з Марійкою про лісову прогулянку. Вже кілька днів, як її тато вдома. Марійка знає, що він пережив якусь важку пригоду. Тато з мамою розмовляють довго, як ніколи. Він сказав, що більше не поїде на заробітки поза межі України. Мама гаряче підтримала це рішення.

Потім почнуться екзамени і вся суєта, що супроводжує кінець навчального року. А сьогодні є час. Хоча Марійка і Костик завжди знаходять час одне для одного.

У лісі також можна знайти золоте руно. Можливо, це папороть або столітній мох. Можливо, особливий стан душі, коли високе і синє небо робить тебе і її дорослішими. Пошуки руна — це завше ризик. Але чи варте чогось наше життя, не оздоблене походом за мрією, неначе коштовною оправою?

До лісу добиралися недовго. Час загалом був прихильним до Марійки і Костика, поки що ховаючи від них свій неприємний лик. Час і простір — це кохання і свобода! Це години, стиснуті до хвилин, коли вони вдвох! Це їхній друг, що приязно крокує поруч, і прихильний батько-оберігач.

Сьогодні особливо тепле небо і особливо розсміяні зорі, що вділяють хлопцеві і дівчині часточку своїх дарів. Сьогодні їхній ліс став раєм, де Марійка і Костик згадують про Адама і Єву, де купаються в молоці та медові доісторичні птахи. Нема перешкод для радощів. Нема сили, що могла би стримати вулкан їхньої юної пристрасті.

Спочатку було тихо-тихо. А потім прокинувся вітерець, пестячи лісових закоханих своїм леготом, неначе руки ще зовсім молодої мами, яка сміється, відганяючи своєю любов'ю від хлопця і дівчини всіляких нявок, русалок і вічно голодних потерчат.

Вони обнялися. Якийсь трепет невідомого походження пробіг Костиковим тілом, і, наче пустун-вітерець, перекинувся на Марійчине. Звідкись на хвильку зринула і зникла вередлива голова Амура. Його стріли були вже пущені давно, залишалося лише знічев'я перевірити їхню безвідмовну дію. Амур визирнув, на хвильку явивши свою парсуну підступного вередливого хлопчика, а не якого-небудь бармена, що розносить у день святого Валентина пиво на столики тих, що начебто закохані. І заховався, вже знаючи початок і кінець їхньої любовної історії… Але зараз лише початок! Лише легенький хітон радості, що прикриває несподівану білизну їхніх закоханих тіл.

Небо над старомихайлівським лісом було високим і синім. Кость і Марійка впали на ще неторкану траву, мовби скошені невідомою силою або магічним замовлянням, їх ніхто не вчив, що треба робити далі. Бо закохані інтуїтивно знають усе…

Здавалося, що лісове небо стало ще вищим. А вітерець усе дужчав, стаючи вітром.

Оглавление 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23