Рольф Бломберг - Золото і анаконда

і сіл були геть зруйновані; дуже постраждали також шляхи. Другого дня після катастрофи я поїхав в Амбато і побачив жахливу картину. Серед руїн лежали мертві й поранені, блукали бездомні. На обличчях тих, хто вижив, були написані жах, страждання, відчай і апатія. Але я бачив і сувору рішучість, бачив людей, які докладали всіх зусиль, щоб допомогти потерпілим. З Кіто в Амбато одразу ж примчали машини з харчами, ліками й людьми. Було мобілізовано також усі літаки в країні. Вони забирали поранених і тих, що залишились без даху над головою, і одвозили в Кіто, де лікарі день і ніч не одходили від операційного стола. Найбільше постраждала східна частина провінції. Пелілео, Пататі, Пільяро — маленькі, гарні, ідилічні містечка — майже повністю було знищено. В Пелілео не лишилося жодного цілого будинку. Все лежало в руїнах, з-під яких чувся стогін і крики тисяч людей. Нікому було рятувати живцем похованих під уламками, нікому було піклуватися про поранених, ховати померлих і відганяти стерв’ятників та собак. Але допомога надходила звідусіль. Помагали військові частини, Червоний Хрест, тисячі добровольців з усіх латиноамериканських країн, із США, навіть із Швеції! Літаки прямували в Еквадор з ліками, кров’яною плазмою, бинтами, одягом, з тисячами наметів, харчами, грошима, з тими, хто бажав допомогти. Туди, куди не можна було проїхати машинами, йшли пішки, добиралися на конях, спускалися на парашутах. І скоро — навіть дуже скоро — життя пішло своїм звичаєм.

В Пільяро Андраде склав наше спорядження в шинку Панчо Дуеньї, який розмістився після землетрусу в дерев’яній повітці.

Дон Панчо був дуже балакучий і дав нам детальну й правдиву картину землетрусу. Він сам і його родина якимось чудом урятувалися, але майже все майно втратили.

— Коли прибули фоторепортери й кінооператори, то заходилися фотографувати купу уламків, що залишилась від мого будинку, — розповідав дон Панчо. — А робили вони це тому, що з усього мого майна вцілів тільки портрет Черчілля, який пальцями робив знак «V»[4]. Портрет висів на розваленій стіні, що випадково не впала. Я сприйняв це, як знак того, що не треба вішати голову, і заходився споруджувати новий шинок. А як тільки полагодили дорогу, я замовив новий запас напоїв. Кухоль пива, чарка вина — від цього люди ніколи не відмовляються, особливо в такі важкі часи. Отак мої справи й налагодились!

— «Вікторія», — сказав Андраде, позираючи скоса на пляшки з пивом марки «Вікторія», — найкращий сорт пива в Кіто.

Один за одним зайшли найняті Андраде носильники — дев’ятеро індійців та метисів — і почали пакувати харчі та спорядження у прогумовані мішки.

Наші запаси харчів складалися, крім кількох банок консервів, із рису, маїсового борошна і борошна хаба (хаба — бобова рослина, яку вирощують індійці), мачіки (підсмаженого ячного борошна, м’яко змеленого), великої кількості цибулі, свинячого сала, масла, цукру, солі, хліба та інших продуктів. У таких мандрівках, як наша, найзручніше варити їжу тільки вранці і ввечері, а під час переходів ми збиралися підкріплятись піньолем (солодким поживним напоєм із розведених у воді мачіки та ячмінного цукру), чіфле (підсмажених тоненьких скибок зелених бананів), смаженим маїсом і фрітадасом (невеличкими шматочками свинячого м’яса, підсмаженого у власному соку). Крім того, ми ще мали великий запас рому. «Важлива деталь», — зауважив Андраде і нагадав, що один німецький дослідник, складаючи список необхідних для подорожі в Андах речей, поставив ром на перше місце.

Наші запаси були розраховані на місяць, але, звичайно, не на дванадцять чоловік: діставшись до річки Сан Хосе, на місце, яке Андраде вибрав вихідною точкою наших походів, більшу частину носильників ми мали повернути назад у Пільяро і залишити тільки двох, щонайбільше трьох пеонів. Опріч того, частину запасів ми планували залишити в складах по дорозі до річки Сан Хосе, щоб можна було скористатися ними, коли ми повертатимемось назад.

Харчування — одна з найскладніших проблем для тих, хто мандрує по Льянганаті, бо там, крім дичини, не знайдеш нічого їстівного. Оленів, гірських тапірів і ведмедів скільки завгодно, птахів теж, але, пояснив нам Андраде, на полювання треба згаяти стільки часу, що здобич не варта того.

Нарешті все було спаковано, і ми відзначили свій останній день в цивілізованій місцевості кількома чарками вина. Дон Панчо теж пристав до товариства і розважав нас розповідями про численних шукачів скарбів, яких йому довелося у своєму житті випроводжати в Льянганаті і потім знову зустрічати в Пільяро.

— Щоправда, — зауважив він, — їх не завжди можна було впізнати, коли вони поверталися. Йшли вони веселі, здорові, в новому одязі, а поверталися виснажені, худі, похмурі, неголені, обдерті. А деякі й зовсім не поверталися… Старий Кінтерос, супутник капітана Лоха, був останній, хто знайшов собі в Льянганаті смерть. Він шукав золото неподалік од річки Сан Хосе з одним пеоном, який був трохи не сповна розуму. Коли харчі вже кінчались, пеон пішов собі, залишивши Кінтероса напризволяще. Старий пробував повернутися сам, проте знесилів од голоду і важкого шляху, упав під деревом і більше не встав. Згодом д’Орсей натрапив на його кістяк.

— Він хоч знайшов колись золото? — спитав я.

— Знайшов, — відповів Андраде. — Якось він вирушив на пошуки з одним хлопцем на ім’я Елой Аро. Одного разу цей Аро видряпався на горб — теж біля Сан Хосе, — посковзнувся, дуже забився і не міг зразу підвестися. Лежачи, він почав длубати мох на скелі і побачив у камені жовту жилку, не товщу за кінську волосину. Аро покликав Кінтероса; той дістав пляшечку з якоюсь рідиною і помазав жилу. «Мідь», — заявив він, але все-таки відколов киркою кілька камінців. Згодом, повернувшись в Амбато, він оддав камінці на аналіз, і в них знайшли золото. Кінтерос одразу ж вирушив знову в горн, але вже без Аро, щоб надовбати із скелі золотоносних каменів. Та він ніяк не міг знайти те місце, бо зробив стільки піка (піка — прорубаний мачете шлях у заростях), що не знав, якою із них іти. Тоді він узяв з собою Аро, однак і це не допомогло.

Скільки розповідей про шукачів скарбів і золота мають такий кінець!

— Так, — сказав дон Панчо. — Наскільки я знаю, ще ніхто з тих, що ходили в Льянганаті, не