Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

перебіг бесіди, в якій йому було приготовлено роль зеленого студента, тоді як раніше він надіявся повести розмову у вигідне для себе русло. Змусити проговоритися нудного старого, де ж він зберігав свої з'їдені часом колекції».

«Так, — подумав Долинський. — Якщо я вискочу з чортового пекла, я, напевно, стану писати книги. Напевно. В усякім разі, це треба мати як запасний варіант».

Зрозумівши, що старий годинами згоден балакати про Врубеля, Валерій Казимирович скористався першою ж паузою:

— Мені розповідали, ви захоплюєтеся колекціонуванням давньоруського живопису.

— Цим я повністю зобов'язаний моєму другові Павлу Михайловичу Третьякову. Павло Михайлович був, вважайте, першою російською людиною, що подивилася на ікону не тільки як на предмет релігійного культу, але й як на явище мистецтва.

— І яка вартість старої ікони? — Долинський злякався власного запитання. Переляк відбився на його обличчі. І Сковородников помітив. І не розсердився. Тільки іронічно промовив:

— Я не знаю, скільки тепер коштує брусок мила. А хто здатен визначити ціну ікони, яку приписують пензлю легендарного Алімпія! Ви звернули увагу, я відступив од правила і вжив епітет.

— Немає правил без винятку.

— Така ікона може коштувати мільйон, десять мільйонів, а може, і всі сто.

— Золотом?

— Ви невиправні, мій любий! Не керенками, звичайно…

— Як же такий скарб потрапив до вас?

— Перст божий! Мені подарувала ікону стара, дуже стара жінка у глухому володимирському сільці.

— Визнав би за щастя глянути на ікону хоч би одним оком.

— Зараз це неможливо. Після моєї смерті зібрана мною колекція займе місце у картинній галереї.

— Якій?

— Це не так важливо. Головне, щоб галерея була російська…

— Ви переконаний націоналіст?

— Я патріот. Я все життя служив Росії та її народу. Ось усі мої переконання. У вас, зрозуміло, інший погляд на ці речі.

— Росія хвора. На жаль, не з сімнадцятого року. Вона захворіла раніше. І надовго… І здається, ні барон Врангель, ні більшовики не врятують її. Ana pare ne laisse de braire[2].

— Цікава концепція. І який же вихід ви пропонуєте?

— Я не придатний для ролі вождя, — признався Долинський. І додав: — Критикувати завжди легше.

— Це й справді так, — погодився Сковородников. Кивнув: — Я дуже вдячний графині Анрі, що вона рекомендувала мені вас як свого друга.

Долинський підвівся:

— Мені хотілося що-небудь зробити для вас, професоре.

— Дякую, любий… Коли зможете, дістаньте хоч би пачку «Кепстена»[3].

— Буду щасливий. Але в мене є розумна, перспективна пропозиція. Я пропоную вам, Михайле Михайловичу, вашій дружині Агафені Єгорівні, не чекаючи, поки більшовики притиснуть нас до кордонів меншовицької Грузії, втекти разом зі мною в Константинополь.

— Утекти?

— На фелюзі.

— Що ви, Валерію Казимировичу. Що ви… Чужоземні країни навіть у молоді роки на мене навіювали нудьгу… Якщо говорити відверто: не бачу смислу у вашій затії. А navire brise tous vents sont contraires[4].

Долинський не те, щоб не посмів заперечити, а просто не знайшовся. Вклонившись, дещо церемонно сказав:

— Я пришлю тютюн сьогодні ж увечері.

— Вдячний вам буду, любий… Люлька — моя слабість.

На ґанку з почорнілими дубовими перилами яскраве сонячне світло різонуло Долинського по очах. І він на мить зажмурився, а борода його знову запалала, як факел. Східці були щойно вимиті, ще вологі, від них гарно пахло прісною водою, а мокра ганчірка лежала в самому низу. І об неї належало витирати ноги тим, хто заходив у дім.

Валерій Казимирович переступив через ганчірку. На доглянутій стежині, що вела від ґанку до хвіртки, він помітив Агафену Єгорівну. Дружина професора, як і раніше, була в лубковому сарафані і яскравій хустці. Здавалося, вона чекала на Долинського.

З посмішкою, прохально Агафена Єгорівна сказала:

— Валерію Казимировичу, мені б тільки два слова.

— Я готовий слухати вас цілий день, — ласкаво відповів Долинський, раптом подумавши, що в особі цієї простої і, очевидно, недалекої жінки він може знайти союзника. — Чим можу служити, Агафено Єгорівно?

— Валерію Казимировичу, добродію мій, люди ми літні, немолоді. А часи нині дикі…

— Неспокійні часи, справедливо зауважено.

— Я про це й кажу. На віку, як на довгій ниві, всього надивишся. Але такого безладдя зроду бачити не доводилося. Чули, третього дня пани офіцери пили-пили за перемогу російської зброї. Потім підпалили будинок, а самі в непотрібному вигляді пішли купатися на море.

— Вода ще холодна, — невлучно зазначив Долинський.

— Страх яка холодна, — погодилася Агафена Єгорівна. І без усякого переходу сказала: — Я про що хочу вас попросити. Прислали б ви нам для охорони кілька солдатиків. Якщо, звичайно, можна.

— Спробую.

— Спасибі! Не за себе дбаю і не за Михайла Михайловича… Колекція при нас. Великої цінності. Якщо пропаде — біда.

Утратив вагу Долинський. Утратив од радості, од несподіваності. Здається, якби він відштовхнувся тепер ногами, то ніби пушинка кульбабки полетить над цим квітуючим садом, над береговою галькою, блискучою від накату, над морем, яке розкинулося і праворуч, і ліворуч, і аж до самого горизонту.

— Колекція зберігається у надійному місці?

— Бог зна. Михайло Михайлович не каже.

— Я що-небудь зроблю для вас, Агафено Єгорівно. Можете покластися на