Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Я простягнув до неї руки і відчув, що… плачу. Сльози бігли з очей під склом шолома, і я не міг обтерти їх.

Невимовний біль стиснув груди, і водночас я був щасливий — щасливий, що бачу Землю. Що побачив її ще раз… Я не міг відірвати від неї погляду. Під прозорою пеленою атмосфери в розривах хмарних мас угадував знайомі обриси земних континентів. Біла пляма Антарктиди, темні простори океанів, зеленкуватий виступ Південної Африки. Америка була в пітьмі. День ще не прийшов туди…

Скільки я так стояв, не знаю. Я дивився на Землю і згадував… давно минулі роки і недавні місяці, згадував дитинство й війну, загиблих друзів і підготовку до польоту. Згадував куточки, в яких довелося побувати, і міста, на які довелося скидати бомби. Здається, все життя пройшло переді мною за ці хвилини… Скелі здригалися від сейсмічних поштовхів, а я стояв і дивився на свою Землю. І не міг надивитися…

Останній поштовх був найбільш сильним. Я ледве втримався на ногах. Обернувся до «Атланта» і… голосно скрикнув… Майданчик за моєю спиною був порожній. «Атланта» не було. Я підбіг до краю прірви. Довго вдивлявся вниз. Чорнота внизу часом ледь червоніла. Десь там далеко зараз плавився корпус «Атланта»…

13 травня. 9 година вечора за годинником Кетрін

Я ще живий. Як дивно!.. Кетрін і Шервуд давно померли. Наш «Атлант» зник назавжди. А я живу… Пишу ці рядки, сидячи біля входу в печеру. Яскраво світить сонце. Пекучий жар променів відчуваю крізь теплоізолюючі оболонки скафандра. Над зубцями хребта висить блакитнувато-зелений серп Землі. Навколо розсип зірок.

Люди, ви дивитеся зараз на небо, на сріблястий диск, що зійшов над темними верхівками ялин. Невже ніхто з вас не здогадується, що звідти, з далекого Місяця, з кам’янистої пустелі спрямований на Землю людський погляд? Невже вони все приховали від вас? Безглузда несправедливість…

Сьогоднішній похід був невдалим. Я спробував проникнути углиб печер по одному з ходів. Незабаром хід звузився настільки, що подальше просування стало неможливим. Мій скафандр надто великий. Дослідив другий хід. Також невдача — вже поблизу від центральної печери він перетворився на вертикальну шахту. Ймовірно, не вдасться проникнути глибоко в ці печери у важкому скафандрі. Втім, мій час закінчується. Кисню залишилося на добу з хвостиком.

14 травня. Ранок

Вчора зупинився мій годинник. Тепер, щоб дізнатися час, я підходжу до каменя, на якому лежить Кетрін. Її руки складені на грудях. Годинник на лівій руці ще йде. Я міг би зняти його, але для цього треба відкрити прозорий футляр, в якому поміщено тіло. Не хочу більше турбувати її…

Кисню має вистачити до вечора, а якщо не рухатися, то до ранку. Але я вже вирішив. Іду… Вчора, закінчивши записи (тепер, у скафандрі, це займає багато часу), я дослідив ще один прохід, що вів углиб. Він широкий і не крутий. Здається, по ньому можна проникнути далеко. Температура і тиск газів у ньому з глибиною помітно зростають… Беру з собою весь кисень, що залишився… Бортовий журнал «Атланта» залишу біля тіла Кетрін. Тут-таки хотів залишити і шматок земного базальту. Але не знайшов його. Ймовірно, впустив учора біля входу в печеру.

Навіщо йду? Адже я наближаю свій кінець. Якщо не рухатися, кисню вистачить на кілька годин довше. Кілька годин!.. Зараз мені починає здаватися, що кілька годин відстрочення — це вже багато. І все-таки піду. Я не кролик, що отупіло чекає кінця. До останніх хвилин хочу бачити й дізнаватися нове, хочу зустріти свій кінець у пошуку. І ще… Втім — божевільна думка, не варто про неї згадувати.

Так порожньо навколо. Лише каміння і скелі, ущелини й вулканічні випари. Кросбі не прилетів… Знаю, ти прилетиш, друже, але пізніше. Можливо, знайдеш цю печеру. Захопиш на Землю пам’ять про нас. Скажи там, на Землі, що ми всі залишилися людьми. Прощавай.

Я вже закінчив записи, але мушу доповнити їх. Тоді ті зелені кетяги все-таки не були галюцинацією. Щойно один з них з’явився у глибині печер. Він виплив із проходу, по якому збираюся йти. Він світиться в темряві, пульсує і мовби кличе… Я не знаю, що він таке, але йду…

Джон Сміт

Червона стріла місяцельота поволі рухалася над кільцевими хребтами. У просторій кабіні сиділи троє: двоє чоловіків і дівчина-пілот. Чоловіки були в еластичних блакитних скафандрах з відкинутими прозорими шоломами, дівчина — у звичайному комбінезоні пілота-космонавта.

— Щойно перетнули межу дослідженої території, — сказав старший з чоловіків, уважно вдивляючись у лабіринт хребтів за вікном місяцельота. — Минулого місяця ми були біля підніжжя того двоголового піку. Готуйся, Іване.

— А де Арзахель? — поцікавився Іван, обережно натягуючи прозорий ковпак шолома.

— Кратер Арзахель під нами, — сказала дівчина. — Де вас висадити, Лене Юрійовичу?

— Хвилину… Можна на майданчику біля центрального жерла… Зумієте, Вільдо?

Замість відповіді дівчина посміхнулася, ледь помітно знизала плечима.

Місяцеліт ковзнув униз.

— Обережно, Вільдо, — говорив Лен, перевіряючи кріплення шолома. — Це один з найбільш сейсмічних районів Місяця. Не торкайтеся ґрунту. Повисніть у метрі над майданчиком. Дуже добре. Ходімо, Іване.

— Повернуся за вами через п’ять годин, — сказала дівчина. — Буду тут о двадцять першій тридцять за московським.

— А зараз куди? — запитав Іван, вилазячи з глибокого крісла.

— Лечу за групою професора Пала. Треба їх доставити на головну базу.

— Далеко!.. Встигнеш повернутися?

— Звісно.

— Інакше запізнимося до вечері.