Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

«Зрозуміло», — Антуан прокинувся виснажений і спітнілий.

Він сів у ліжку і довго сидів, відганяючи химери сну.

15 вересня 1944 року.

Патріку Хемінгуею, Германія.

«… В Лондоні, коли я лежав з розбитою головою і страждав від страхітливого болю, вона не забажала зробити для мене й того, що ми б зробили навіть для собаки. Я дуже помилився в ній, чи вона дуже змінилася — можливе і те, й інше — але головним чином перше. Шкода втрачати товариша, якого ми навчили так гарно стріляти і писати…

З любов’ю тато».

— А тато і сьогодні до нас не прийде?

— Мабуть, у нього багато невідкладних справ. Коли він упорається з ними…

— Так, ти це вже казала… — зітхнув малий. — Давай про крокодила. Ти зупинилася на тому, що крокодильчик літав, а його батьки раділи за свого сина…

— Так… Вчені всього світу були вражені, захоплені, а сам академік Мисливець від гордощів був на сьомому небі. Він продовжував свою роботу, і от… Вже на світ з’явилося багато крокодилів… Летючі Крокодил Другий, Крокодила Третя, Крокодила Четверта, Крокодил П’ятий. Кожен із них був досконалішим за свого попередника. І от одного разу цілком випадково Крокодил П’ятий почув розмову академіка зі своїми помічниками: «Ми вже можемо відкривати мисливську ферму. Маємо прекрасну родину. За кілька років — велике господарство. І вже навіть зараз ми можемо організувати показове полювання. А наш президент Академії — запеклий мисливець. Тож йому й надамо право першого пострілу. А для цього ми можемо цілком безболісно віддати Крокодила Першого». Почув ці слова Крокодил П’ятий і подумав про свого брата. І про себе подумав. І зрозумів, що літати — це страшно. Для брата страшно, і для нього, і для сестер… Того ж вечора він вийшов із братом подихати свіжим повітрям…

— Мамо, а чому ти така сумна?

— Ні, синку, я просто втомилася за день… Слухай далі… Тож Крокодил П’ятий розповів усе братові. А Крокодил Перший і говорить йому: «Хай стріляють. Адже нас для того і створили. Врешті, вони можуть і не влучити». А потім він розплакався: «Ми ж не тільки літати вміємо. Але хай стріляють. Я полечу. Я буду літати. І ти полетиш. Бо ми для цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода гинути так, бо ми змогли б разом із людьми так багато…»

— Мамо, ти плачеш?

— Ні, синку…

— Тобі шкода Крокодила Першого? І мені шкода. Але ж хіба щось можна змінити, мамо? Така казочка, правда?

Задзвонив відеон.

Марта непомітно змахнула сльозу, підійшла до апарата. На екрані з’явився майор Мелвін:

— Пробачте, це я вас знову турбую так пізно. Даруйте, ви вже знаєте, що я поганий дипломат, і тому я відразу й відверто скажу про причину своєї телепояви… Скажіть, ви особисто дали б згоду полетіти разом із Антуаном виконувати одне дуже важливе і цілком безпечне й цікаве завдання?

Якусь мить Марта здивовано мовчала.

— Ваші з сином умови будуть забезпечені на найвищому рівні.

— Пробачте, я не розумію вас, — карбуючи слова, проказала Марта. — Я ніколи нікому не казала й не натякала про своє бажання літати чи взагалі про бажання навіть тимчасово залишати Землю і зокрема бути космічним багажем пілота Антуана Божка. Я цілком самостійна жінка, я виховую дитину і, здається, роблю це непогано.

— Бачу, що на цю тему з вами можна не говорити.

— Так, я не збираюся бути сестрою-жалібницею вашому сопливому генію. Чи, може, я не зрозуміла?

Мелвін довго мовчав.

— Даруйте, ви можете його не любити, але навіщо ображати… Чи, може, я вас не точно зрозумів?

— Чого ви від мене хочете?! — Марта розридалася, і Мелвін не міг збагнути, чому вона плаче. Він навіть на мить не повірив у щирість тих сліз. Але тільки на мить, бо не повірити тим сльозам було просто неможливо. — Чого ви від мене хочете?! Ви і ваш Рамар?! Ви всі однакові! Ви всі брехливі ошуканці! Але я маю право на людське життя! Нам немає про що розмовляти.

Екран погас.

Марта безвільно опустилася в крісло.

— Мамо, що хотів майор Мелвін? — тихо запитав Ярчик. — Навіщо ти його образила?

— Спи, Ярчику. Підростеш і багато чого зрозумієш.

— Ти не закінчила розповідати казочку.

— Спи. На сьогодні вже досить казочок.

— Але не плач, мамо, бо сльози — то дурне, — по-дорослому розважливо мовив син.

13 вересня 1944 року.

Мері Уешл, Германія.

«… Коли ми прийшли, всі люди поховалися, але Джон знайшов кількох, і вони навели лад в хаті, зготували вечерю і подоїли корів, щоб їм не було боляче, а я нагодував кота, чудесного, розумного, збитого з пантелику собаку, геть у розпачі через те, що всі пішли і порушився звичний порядок. Потім і ми підемо, але сподіваюся, що люди повернуться і все буде гаразд, адже в собак немає ні національності, ні громадянства…

Е. Хемінгуей,

військовий кореспондент».

Антуан підійшов до помешкання Томаса Вія і почув голосну музику, що долинала крізь нещільно причинені двері. Божко зупинився, задля годиться натиснув на кнопку, в коридорі задирчало, та Антуан переступив поріг, не чекаючи запрошення.

Томасової кімнати він не впізнав — повна ілюмінація, грайлива музика, стіл заставлений наїдками та напоями. Біля вікна, обнявшись у танці, — Томас і Люся.

Антуан спіймав себе на тому, що він називає їх так по-панібратськи — просто Томас і Люся. Томасові — сімдесят, а Люсі — теж уже немало… Водночас подумав, що він взагалі не знає прізвища цієї все ще красивої, розумної і в чомусь нещасної, як на його погляд, жінки, що, танцюючи, гладить старого