Володимир Авраменко - Авантюра

Відчувши звільнення, кинувся до холодильника. Тремтячими руками вийняв звідти й подав велетню кілька строкато розмальованих банок. Лялька ж, незвично кліпала віями й мовчки розкривала та закривала малиновий ротик.

Випивши все до краплі, скандальний відвідувач невдоволено покрутив головою і мовчки почовгав до виходу.

У темному кутку перезирнулися.

— Йдемо на контакт, — пошрамоване обличчя сивоголового в напівтемряві видалось зловісно-рішучим. Усі троє піднялися й потяглися за хірянином.

Той неквапом дибав і, здається, не помічав ні переслідувачів, ні випадкових перехожих, що суєтно звільняли дорогу. На перехресті звернув за ріг якоїсь старої будівлі й туристи, злякавшись, що хірянин в хаотичному лабіринті вулиць Касіоли загубиться, поспішили, але було вже пізно. Він зник…

Розгублено озираючись, сивоголовий зупинив свою компанію біля покинутого напівзруйнованого будинку, конструкції якого нависали над вулицею.

Невідомо звідки мелькнуло масивне чоловіче тіло й міцні руки з розчепіреними пальцями тисками схопили ближніх за горло, а третій навіжено зарепетував диким матом.

— Що, ублюдки?.. Не чекали? — обличчя хірянина на цей раз було звеселіле, й чи то від ляку, чи від задухи, переслідувачі в його руках обм’якли. Либонь це спасло їх.

— Тьху, мерзота, — розтис пальці й обидва чоловіка із хрипом попадали до його ніг. — Другого чекати від Тхо не приходиться… — пробурмотів півголосом до себе й гидливо витер руки об їх одяг. Хотів було податися назад, та увагу привернула міміка старшого з трійці, із свистом вдихаючи повітря травмованим горлом, той махав руками й хрипів:

— Ні-і-і… Не ві-і-ін…

— Не він?.. А хто? — згрібши його за груди, допоміг зіп’ятися на ноги. — Ну, слухаю… — притяг пошрамоване обличчя до своїх бездонних блискучих очей.

— Ми самі пішли… Ти нам потрібний.

— Он як… Для чого?

— Я противник Тхо, — чоловік випалив скоромовно, а це мої помічники, — кивнув у бік своїх нещасних колег.

— Ти?.. — хірянин і рот розкрив, неначе подібне чув уперше. — Швидше піднімайтеся — тут вам не місце. Поїхали… — згріб їх в оберемок, затяг у двір й увіпхнув в автомобіль. Сам усівся за кермо.

У вузькому провулку машина плавно повернула праворуч і з прискоренням стала віддалятися у напрямку гір.

За містом вони пірнули під карниз низько навислої скелі й незабаром вискочили на рівну уторовану дорогу, з одного боку якої висвічувалося червонясто-мерехтливе черево безодні, а з другого гострими зазубринами ощирилось узбіччя; здавалося, десь там, попереду, вони не витримають цієї гонитви і зваляться на світло безодні, що з глибин Хіра манило до себе чарівно-кривавим блиском, або ж, тікаючи від нього, кинуться в зуби камінного дракона.

Жаданим спасінням мелькнуло розгалуження доріг і машина повернула ліворуч і запетляла своєрідним каньйоном поміж двох гір.

Невдовзі попереду в камінній стіні показалась металева брама. Як тільки машина зупинилась, вона відкрилася. За нею була приплюснута сіра будівля з блискуче-чорним дахом. Маленькі віконця у її стінах нагадували бійниці; і вся вона була схожа більш на в’язницю, аніж на людське житло, тільки прибулі й цьому були раді.

Перетнувши двір, машина майже навпомацки вповзла у темний підвал, котрий освітився тьмяним світлом. Це було досить просторе приміщення, по боках якого виднілося плетиво конструкцій.

— Пішли, — господар направився до ліфта, яким вони опустилися ще нижче й вузьким коридором вийшли до зали з великими кріслами та довгими столами попід стінами, що нагадувала земну середньовічну харчівню.

— Тепер розповідайте, — велетень з недовірою поглянув на трійцю.

— Я розшукую брата… Він, мабуть, разом із своєю асистенткою попав у руки Тхо.

— Хто він за фахом?

— Ядерник.

— Ядерник?.. — обличчя хірянина витяглось. — Ядерна технологія на планеті заборонена, а на півострові тим паче…

— Він спеціаліст по контролю, — знайшовся сивоголовий. Під боковим світлом його малоприємне обличчя робилося хитрувато-жорстким і холодним.

— Звідки ви?

— З півночі…

Господар задумався. Пройшов раз, вдруге… Потім, широко розставивши ноги перед гостями, зупинився.

— Припустило, я тобі вірю… Якщо твій брат дійсно у руках Тхо, — ткнув пальцем в груди старшому, — це і для вас небезпечно. Тхо давно рветься до ядерної зброї. Тільки, чому ти пішов саме за мною?

— Ти невдоволений, а це означає, що ми разом…

— Логічно, тільки я б так не сказав, — іронічно посміхнувся. — А що тобі зараз потрібно?

— Ми прилетіли як туристи і нас будуть шукати…

— Тут ви в безпеці, — хірянин заспокійливо махнув рукою. — Звіть мене Грімом.

Назвавшись Кошманом і відрекомендувавши своїх супутників Жуком і Гарцманом, сивоголовий продовжував:

— Якщо ми не знайдемо брата, його можуть використати. Він м’якохарактерний і податливий, особливо до жіночої статі.

— Погано… Як його звати?

— Горбатов. Професор Горбатов…

— Ви знаєте, куди потрапили? — теплі очі Гріма взялися кригою.

— Начебто… — усі троє непевно стенули плечима.

— Ні-і-і… Цього не відає ніхто до тих пір, аж поки сам не опиниться у нас. Тільки тоді вже пізно… Ми тут живемо, як музейні експонати минулого й харчуємось домаганнями Тхо стати ідеологом всієї планети. Для цього він обіцяє золоті гори кожному, хто підтримає його» устремління до створення рівного суспільства незалежно від здібностей кожного. Тільки рівність буде визначати він і його люди… Ви бачили мідноликих?

— На майдані…

— Так ось, Тхо бачить наше майбутнє керованим за його теорією і ним персонально… — щось примушувало Гріма вихлюпнути із себе давно наболіле. Мідноликі —