Микола Миколайович Міклухо-Маклай - Серед дикунів Нової Гвінеї

class="book">Моє становище було безглузде: я не вмів говорити їхньою мовою і найкраще зробив би, якби пішов геть, але мені страшенно захотілося спати. Додому йти далеко. Чому б не поспати тут? Однаково я не можу говорити з тубільцями й вони не можуть мене зрозуміти.

Не довго думаючи, я знайшов місце в затінку, притягнув туди нову мату (здається, її вигляд навернув мене на думку спати тут) і з величезним задоволенням витягнувся на ній. Заплющити очі, стомлені сонячним світлом, було дуже приємно. Проте довелося напіврозімкнути їх, щоб розв'язати шнурки черевиків, попустити пояса й знайти щось підкласти під голову. Я побачив, що тубільці стали півколом, трохи віддалік од мене, мабуть, дивуючись і висловлюючи гадки про те, що ж воно тепер буде далі.

Одна з постатей, яку я бачив перед тим, як знову заплющити очі, виявилася тим самим тубільцем, що мало не поранив мене. Він стояв недалеко й роздивлявся мої черевики. Я пригадав усе, що сталося, й подумав, що все це могло скінчитись досить недобре, і тоді ж промайнула думка, що, можливо, це тільки початок, а кінець ще попереду. Але якщо вже мені випало бути забитим, то однаково, чи це станеться, коли я стоятиму, лежатиму на маті чи спатиму. Потім я подумав, що якби довелося вмирати, то свідомість того, що при цьому два, три або навіть і шість дикунів також заплатили б життям, не дала б мені великої розради. Я був знову задоволений, що не взяв з собою револьвера.

Коли я засинав, мене привабили голоси птахів; різкий крик швидколітних лорі[17] кілька разів змушував мене прокинутись; оригінальна жалібна пісня «коко»[18], навпаки, наганяла сон; тріскотнява цикад також не заважала, а скоріше сприяла сну.

Мені здається, що я заснув швидко, бо встав дуже рано й, пройшовши дві години майже весь час на сонці, з незвички почував велику втому, особливо стомилися мої очі від яскравого денного світла.

Прокинувся я, почуваючи себе відсвіженим. Положення сонця показувало, що зараз має бути принаймні десь третя година. Виходить, я проспав дві з лишком години. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи навколо мати, кроків за два від мене; вони розмовляли напівголосно, жуючи бетель. Вони були без зброї і дивились на мене вже не так понуро. Я дуже пошкодував, що не вмію говорити з ними. Надумавши піти додому, я почав опоряджати свій одяг; ця операція дуже зацікавила папуасів, які оточували мене. Потім я підвівся, кивнув головою на всі сторони й рушив тою ж таки стежкою назад. Мені здалося, що моя путь була тепер коротша, ніж ранком.

Після шостої години вечора знявся досить великий вітер з півночі, вдарили шквали, й пішов дощ; температура швидко знизилася. Тут смеркається вже о сьомій годині; коли нема місяця, вночі страшенно темно й за яких чотири кроки від хатини важко щось побачити.

Злива тривала всю ніч. Ранок похмурий, і знову січе дрібна мжичка.

Через мурашню тут уривається терпець — вона повзає по голові, залізає в бороду й досить боляче кусається. Бой був до того покусаний і так подряпав покусані місця, що ноги в нього спухли, а одна рука вкрилася ранами. Обмивши рани розбавленим нашатирним спиртом, я змочив глибші рани карболкою.

Ввечері зайшов до мене Туй, озброєний списом, і випросив сокиру (йому треба щось перерубати), обіцяючи незабаром повернути. Я поспішив виконати його прохання: цікаво було дізнатися, що вийде з цієї спроби моєї довірливості. Найдивніше від усього було те, що ми, не знаючи ще мови, розуміли один одного.

Вранці папуаси принесли мені чотири-п'ять довгих бамбукових жердин, футів двадцять завдовжки кожна, для веранди. Туй теж приніс мені бамбука, але за сокиру ані слова.

Я помітив, що книги й малюнки здаються тубільцям чимось особливо страшним; багато хто встав і хотів іти, коли я показав їм малюнок (портрет) з якоїсь книги. Вони просили мене швидко однести його в хатину і тільки тоді, коли я це зробив, заспокоїлися.

Я надаремно сумнівався в чесності Туя: сьогодні не було ще й шостої години, як він прийшов і приніс сокиру. Задоволений цією рисою вдачі мого приятеля, я подарував йому дзеркало, з яким він негайно втік до селища, щоб, мабуть, похвалитися подарунком. Цей подарунок, певно, спонукав і інших тубільців відвідати мене. Вони принесли мені кокосів та цукрової тростини, на що я відповів їм, подарувавши порожню коробку та невеликі цвяхи. Трохи згодом прийшло ще кілька чоловіків також з подарунками; я дав кожному по два невеликі цвяхи. Слід зауважити, що в цьому обміні не можна вбачати продаж та купівлю, це був обмін того, чого в кожного багато. Тут кожний дарував, не сподіваючись неодмінно винагороди. Я вже кілька разів випробовував тубільців щодо цього, цебто не давав їм нічого за принесені кокоси, цукрову тростину тощо. Вони не вимагали нічого за них і йшли, не взявши своїх подарунків назад.

Я помітив ще й інше: моя хатина і я сам усе ще справляємо на тубільців якесь особливе враження: їм не сидиться в мене, вони оглядаються, немов кожної хвилини чекають, що з'явиться щось особливе. Дуже небагато з них дивляться мені в очі й відвертаються або нахиляються, коли я гляну на них. Деякі дивляться на мою хатину й на речі в ній якось заздро, хоч я не можу описати достеменно виразу таких облич, але чомусь мені здається, що в їхніх обличчях виявляються заздрощі. Двічі чи тричі до мене приходили люди, що дивились на мене дуже лихим, ворожим поглядом. Брови їх були нахмурені, й верхня губа якось піднесена вгору; кожної хвилини я чекав, що вона підійметься вище, і я побачу зціплені зуби.

Сліди перебування команди «Витязя» помітно навколо мого мису; лісом важко пройти, бо скрізь зрубані дерева, гілля, яке висить на сплутаних ліанах,