Рудольф Дауманн - Діаманти Ківі-Ківі

Та наступної миті ранковий концерт заглушило торохтіння моторів. З човна Беніссона виглянули здивовані обличчя. Брюггенсен крикнув у мегафон:

— Від'їжджаємо до стоянки сафарі. Не гаючись рушайте за нами!

Перед носом моторки вирувала і пінилася вода. Натужно оберталися гвинти. Вище Порт-Франкі на Кассаї починалася бистрінь. Рухатися по каламутній річці було дуже небезпечно, особливо в засушливий період.

На носі моторки з довгими баграми в руках стояли чотири літні досвідчені лоцмани, на яких були тільки набедрені пов'язки. Лоцмани відштовхували стовбури дерев, що плавали у воді, і шматки дерну, вимірювали глибину фарватеру і співуче вигукували рульовому свої вказівки: «Повертай на руку з кинджалом… Тепер — на руку, що хапає!» Це означало праворуч, бо правою рукою тримають кинджал, і ліворуч, бо лівою хапають ворога за горло.

Негри були з племені ієллала, що жило в тих місцях, де ріка, розбиваючись на тисячі водопадів, мчить пінисті води в океан. Ієллала славились як чудові лоцмани, знавці грізних порогів ріки.

Раптом на носі заметушилися. Лоцмани порадилися між собою, потім про щось спитали Баантумічо, і той кивнув їм на знак згоди. В ту ж мить важкий спис, вміло прив'язаний до каната з ліани, полетів над темною водою. За ним — ще один, згодом ще, і тріумфуючий крик ієллала понісся над рікою, заглушивши рев пораненого бегемота, що з надмірної цікавості висунув було з води сво, ю величезну голову.

— Добра їжа для сафарі, — сповістив Баантумічо білим членам експедиції, що сиділи під тентом на кормі. — Вантаж не уповільнить хід човна. Ієллала знають, як його припасувати!

І справді, коли важку тушу бегемота прив'язали впоперек носа моторки, човен не уповільнив своєї ходи по неспокійній річці.

— Допливемо на човні до самого гирла Ківі-Ківі? — спитав Брюггенсен у Баантумічо.

— Звичайно. Піднімемося навіть по течії до великого водопаду. Там чекають нас сафарі. — Баантумічо поправив червоний тарабуш і широко всміхнувся — Під час першої експедиції нам було трудніше, пане. Три тижні ми пробиралися джунглями, поки дійшли туди. А тепер зробимо це за два-три дні!

Він мав рацію. Не минуло й трьох днів, як моторний човен підійшов до величезного, глибокого котлована, утвореного в руслі ріки водоспадом, і взяв курс на берег, де з півсотні негрів привітали прибулих радісними вигуками і танцями. Гриміли тамтами, торохтіли тріскачки, стукотіли дерев'яні палички, і — що було зовсім незвичайним на Кассаї та Ківі-Ківі — безладно й пронизливо дзеленчали дзвінки велосипедів.

В ті роки торговці наводнили чорний континент дешевими японськими велосипедами. По вузьких стежках тропічного лісу не проїдеш роллс-ройсом чи фордом. А на велосипеді, якщо він зроблений надійно, можна швидко мчати між тиковими деревами, пальмами, зарослями ліан і по згарищах. Деякі стежки в джунглях утрамбовані так, ніби асфальтована дорога, хоча завширшки вони бувають всього з метр, а то й півметра. Як хутко можна тут мчати на велосипедах. І Тілю спало на думку: посадити сафарі на велосипеди. Саме тому до нього і законтрактувалися найкращі чорні носильники, бо, крім доброї плати, їм пообіцяли ще й ці чудові машини з педалями.

Коли Тіль зайшов у нашвидкуруч поставлений намет, Жан Янзен, примостившись на похідному стільчику, розглядав карту.

— Що будемо робити далі? — спитав він у Тіля.

— Чотири дні їхатимемо на велосипедах, ну, а потім дорога піде важча. Мабуть, з тиждень доведеться продиратися крізь болота, поки доберемося до вашого кімберліте. Але повертатися буде легше, бо тоді вже не доведеться прорубувати собі дорогу в зарослях. Не запевняю, але думаю, що за якийсь місяць ми знову зійдемо на борт нашої моторки!

— Ви з такою точністю плануєте час! Знаєте, пане Брюггенсен, якщо я привезу в Лувен з Бельгійського Конго кімберліт, мені неодмінно присвоять звання доктора. Алмази для дослідника — справа другорядна!

Жан з подивом глянув на друзів, коли у відповідь на його слова вибухнув регіт.

Сафарі на велосипедах! Це було й справді геніально. Протягом першого дня носильники, причепивши один ящик на спину, а другий — на багажник, невпинно котили через джунглі. Однак уже наступного дня почали плавитися конуси, лопатися ланцюги, перестали крутитися педалі, відвалювалися сідла, а про гумові шини вже й казати нічого. Отже, найдешевші велосипеди — далеко не найкращі.

Та навіть і міцні рюссельсгаймерські «оппелі», на яких їхали білі, виявилися непридатними для тропіків. Від грубого коріння, що траплялося на слизькій стежці, лопалися камери і розпадалися рами. Ельза Вандермолен встигла тільки ойкнути, коли рама її велосипеда розпалася і жінка сторч полетіла в баговиння.

На четвертий день уже всі йшли пішки, покидавши рештки велосипедів — цього великого людського винаходу, в зарослі ядучої кропиви.

— Доведеться міняти строки, — невдоволено бурмотів Тіль Брюггенсен, знімаючи сорочку в наспіх розкинутому наметі, щоб обірвати з грудей і живота п'явок-слимаків.

Лікар Массіньї зробив у цій справі дружню послугу Ельзі Вандермолен. Давня мешканка тропіків не дуже соромилась, коли лікар з допомогою пінцета і тампона з йодом працював над її блідою шкірою.

— Цікаво, — питала жінка, — як оці паразити дізнаються, де люди. Що, їм властива телепатія?

— Ні, їх приваблює молочна кислота, або, точніше, її запах, — пояснював лікар Ельзі. — Ми, білі, поширюємо навколо себе цей запах, на який блискавично реагують паразити. Наприклад, на якомусь обплетеному ліанами суку на висоті двох десятків метрів прилип такий слимак. Як тільки до нього долинув запах молочної кислоти — він миттю падає вниз. Тисячі цих п'явок чатують нас, тому на ваше тіло і попало з півсотні.

Вранці Баантумічо, повернувшись з розвідки, схвильовано відкликав убік Брюггенсена. Він показав йому кілька гострих, як голки, дерев'яних паличок завтовшки з палець.

— Знайшов на нашому шляху. Були зариті на стежці гострими кінцями вгору, — сказав він, багатозначно поблискуючи очима. — Хазяїн розуміє? Це — пемрісетунг. Може, вони ще й отруєні!

— Пемрісетунг кепська річ і без отрути. Вони протикають ногу аж