Сей Сенагон - Записки в узголів’ї

часом у сусідній кімнаті було чути тупіт куродо, оскільки там уже готувалися до обіду. Звідти весь час доносилися голоси: «Ану з дороги!»

Це був чудовий весняний сонячний день. Коли прислуга принесла останні підноси, було оголошено, що обід готовий. Тоді імператор вийшов із головних дверей, а дайнаґон його супроводжував, після чого повернувся на те ж місце, де якраз виднілася красива сакура. Потім імператриця відхилила завісу і з’явилася на порозі. Дайнаґон повільно продекламував:

Сонце і Місяць Змінять свій лик, Та незмінним залишиться він На горі Мімуро…

Тоді я подумала: «Як гарно сказано. Нехай же і справді не змінюється цей прекрасний образ». Справді, я хотіла, щоб цей момент тривав вічно, така прекрасна була імператриця.

У цей час не встигли слуги прибрати підноси, як імператор уже повернувся з-за столу. Імператриця наказала: «Розтерти туш». Проте я постійно задивлялася на високого рангу осіб, а тому все ніяк не могла розтерти туш. Імператриця склала білий аркуш і наказала:

– Нехай кожна з вас напише будь-який стародавній вірш-танка,[34] перший, який згадаєте.

Я запитала у дайнаґона, який сидів позаду:

– Що мені робити?

– Пишіть, пишіть. Чоловікам не личить радити жінкам у такій справі.

Тоді імператриця простягла нам свою тушечницю і поквапила:

– Пишіть, пишіть швидше – перше, що згадаєте, хоч би і Нанівадзу.[35]

Чому ж ми всі так засоромилися, усі як одна почервоніли?

Написавши всього декілька танка про весну, про квіти, старші дами передали мені тушечницю зі словами «тут пишіть», і тоді я написала наступне:

Минають роки, Минають літа, Та й я вже немолода. Проте на квітку весняну погляну — І всі печалі відразу тануть.

У танка я замінила останню частину:

Проте на тебе лише погляну — І всі печалі відразу тануть.

– Я таким чином хотів перевірити на кмітливість кожну з вас, – сказав імператор і додав: – Адже колись імператор Ен’ю[36] також наказав своїм підлеглим: «Напишіть у цьому зошиті по одній пісні». Багато хто зовсім не хотів писати, шукали відмовки, проте імператор сказав: «Мені все одно, який у вас почерк, або чи відповідає пісня порі року». І всі взялися писати. До речі, серед підлеглих знаходився наш канцлер, тоді він ще був чюджьо третього рангу. І він написав:

Як хвилі морські В Ідзумо Набігають на берег щомиті, Так і думи мої Лиш до тебе, кохана, линуть!

Але він замінив останні рядки:

Так і думи мої, Лиш до тебе, володарю, линуть!

І його за це дуже похвалили.

Коли імператор розповів цю історію, у мене раптом через хвилювання виступив піт. «Молоді дами, напевно, не змогли написати так, як я. Навіть ті, які завжди пишуть дуже гарно, зніяковіли і не змогли нічого написати», – подумала я.

Потім імператриця дістала «Збірку давніх і нових пісень» – «Кокін-шю»[37] і почала читати початок танка, після чого промовила: «А тепер скажіть продовження». Ми ці танка вчили напам’ять удень і вночі, проте зараз вони всі плуталися в голові, і навіть тих пісень, які зазвичай вискакували з наших вуст, ми не змогли пригадати.

Нарешті одна з високоповажних дам пригадала десь із десяток пісень. Проте це зовсім не означає, що вона гарно розбирається в поезії. Інші ще гірше: хтось згадав п’ять, шість, а хтось взагалі лише три. Вони краще б зізнались одразу. Але споглядати за тим, як вони виправдовувалися, мовляв: «Ну, як же можна відмовляти самій імператриці!», – було дуже цікаво.

А от коли імператриця читала дамам танка, а ті не могли продовжити, то її величність відмічала це місце в книзі, а дами все нарікали: «Ну, як же це ми не змогли пригадати, ми ж так її гарно знали». Та й справді, людина, яка багато разів переписувала «Кокін-шю», просто не може не запам’ятати ці пісні.

Раптом імператриця почала розповідати:

– Колись у палаці імператора Муракамі[38] мешкала одна дама, яка була близька до нього. Звали її Сен’йоден-но ньоґо, батько в неї був Лівий міністр, що мешкав у Малому палаці на Ічіджьо, тож серед вас немає такої, яка б не чула про нього. Коли дівчина ще була молодою, то батько казав їй наступне: «По-перше, обов’язково займайся письмом. По-друге, навчись грати на кото[39] так, щоб ніхто краще за тебе не міг цього робити. І останнє – вивчи напам’ять всі двадцять сувоїв “Кокін-шю”, щоб ти всі пісні гарно знала». Про все це дізнався сам імператор Муракамі та й навідався до опочивальні дівчини, взявши з собою сувої «Кокіншю», проте сів він позаду церемоніальної завіси. І тоді імператор почав питати: «В якому році, в якому місяці, з якого приводу і хто написав цю пісню?» – дівчина ж відповідала на все чітко і правильно: «У такому-то році, так-то і так-то», – продовжувала вона. Проте насправді в глибині душі їй було дуже страшно навіть від думки, що вона могла помилитись у даті чи переплутати якусь танка. Потім імператор покликав двох чи трьох придворних дам, які дуже гарно зналися на поезії, і наказав їм за допомогою камінчиків для гри дізнатися, скільки пісень знає молода дівчина, шляхом відкладання камінчика. У разі, якщо дама буде помилятись… – ой, як це цікаво було! Тільки імператор починає читати танка, а дівчина вже продовжує її без жодної помилки. Але імператор дуже вже хотів спіймати дівчину на якійсь помилці, а все ніяк не виходило, так і прогортав він перші десять томів. «Як прикро», – мовив імператор. «Немає сенсу продовжувати», – додав він і повернувся до опочивальні. Проспавши доволі довго, імператор раптом прокинувся і сказав: «Ну, ні! Так не можна здаватися, коли ще не відомо, хто переміг! Якщо відкласти до завтра наступні десять томів, то