Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

та й полинуло в повітрі до сірої зморшкуватої шкіри.

В приміщенні запанувала тиша. Тиша, по самі вінця переповнена вічністю. Прапервісна така тиша. Космічна. На екрані, на тлі лускатої поверхні Тихого океану, чорний трикутник безшумно, і від того — зловісно, збільшувався в розмірах.

— Не подобається мені це, — врешті решт, кахикнув Кременчук. — Воно мені ще на Землі не сподобалось, коли воно понад Дніпром гасало.

Ігор здивовано зиркнув на нього, а потім увесь здригнувся, простеживши за напрямком погляду Богдана. Рибачка Соня ж зреагувала майже миттєво, скоса, з-під руки, яку вона так і не відірвала від вмерлої істоти, подивившись на екран. Обличчя її блищало від сліз. Ач, як розібрало бомжиху!

А бомжиха вже супила брови під копною розкуйовдженого невагомістю волосся, відпускала нарешті погаслого “світляка”, хапалася за край столу і нерішуче завмирала біля нього, коливаючись у повітрі. Очі її перебігали з одної пластини на іншу, які своїм мерехтливим різнобарв‘ям вкривали стільницю аж до самого екрану.

— Почекай, почекай! — загаласував нагорі Кременчук, зрозумівши те, що хоче зробити Такаманохара. — Стій, дурепо!.. Ще вибух який-небудь влаштуєш!

Втім, вибух їм збиралися влаштувати зовні. Ґрунтовний вибух. Оскільки чорний трикутник вже майже наблизився до апарату, в якому знаходились перелякані люди, і з його закругленого ребра розпочали висуватись якісь довгі відростки. Вони блакитнувато зблискували відображеним світлом Землі і підозріло нагадували дула гармат. Дула розвертались вбік землян.

— А, щоб тебе!.. — видихнула Сонька і раптом розпочала швидко-швидко, навмання, торкатися пластин стільниці.

— Сті-і-і-ій!.. — загорлав під стелею Кременчук, безладно й безпорадно перекидаючись майже на одному місці.

Дула завмерли і, здавалось, вперлись в протилежний бік екрану.

— Сті-і-і-ій!!!

Вогники на стільниці раптом розпочали мерехтіти особливо хаотично.

— Сті-і-і-ій, стерво!

Зображення на екрані здригнулось і попливло вбік. Кременчука понесло в бік протилежний.

А потім їхній апарат на мить завмер для того, аби, немов норовливий кінь, збрикнути усім своїм залізяччям і зненацька рвонути в чорну безвість, розцяцьковану байдужими зимними зірками.

— Та стій же ти!..

В останню мить, коли чорний трикутник вже зникав з екрану, Богдан встиг помітити, як одне з його дул таки встигло харкнути довгим синявим променем. Їхній апарат шарпонуло з боку в бік, червонясто замиготіло якесь освітлення, а навкруги, незрозуміло звідки беручись, посипалися сузір‘я, до білоти розпечених, жеврин.

Усе тіло Кременчука зненацька наповнилось болючою вагою і його зірвало зі стелі, кидаючи вниз, на оті товстелезні дроти, що тягнулися від столу в один з бокових проходів. По дротах зміїлися фіолетові блискавки. А Богданове тіло все важчало, важчало, важчало, неначе ртуть до нього вливали. І ось тоді, коли ця ртуть мала вже виплеснутись за мембрани клітин ментовського організму, навколишній світ знову шарпонуло й понесло по колу.

Кременчук ще спробував було судомно вхопитись за що-небудь, але його, важелезного, вагою, мабуть, в цілу галактику, вже знову зривало з місця й кидало в той самий прохід, в якому зникали дроти.

Миготіння довкіл набувало неприродної частоти.

Зі всього розмаху Богдана втелющило головою в щось надзвичайно жорстке і перед тим, як навколишній світ розсипався на колючу сріблясту піну, капітан Кременчук встиг взнати в цьому “щось” бік дивного акумулятора, якого він бачив зовсім недавно. Але дуже й дуже далеко звідси. На Землі. На борту катера гременецького рибнагляду.

ІІ. Пірр

Зелена планета не мала відношення до світів, облагороджених розумом.

Г.Прашкевич „Підкидьок пеклу ”

— Ну, і що було далі? — спитав Богдан.

— Тоді оті двоє “світляків” весело так загелкотіли та й потягли електровудку до свого апарату. Я спочатку повагалась було трохи, а потім вирішила таки допомогти їм. Важко ж хлопцям, — знизала Сонька плечима.

Кременчук лише руками розвів. Ігор мовчки переводив погляд з одного обличчя на друге.

Вони втрьох, міцно припнуті ременями безпеки, сиділи в кріслі навколо круглого столу з екраном посередині. Половина мерехтливих вогників на ньому згасла. Мерехтіння іншої половини набуло певного розважливого вигляду. Десь біля акумулятору, об який розбив голову Богдан, бовтався в повітрі пластиковий згорток. Пластик знайшла Сонька, поки Кременчук перебував у не зовсім притомному стані. Вірніше, у зовсім непритомному. А загорнуте в пластику було тіло дивовижної інопланетної істоти. Сама ж Такаманохара оповідала зараз про те, яким чином електровудка опинилась на борту літального апарату.

— А тут звідкись оті чорні з‘явилися… Бійка розпочалася… Потім вас нелегка принесла. Ну і… — тепер вже дівчина в свою чергу розвела смугастими й брудними рукавами розтягнутої тільняшки.

Богдан поправив свого міліцейського кашкета, натягнутого просто на перев‘язану якимсь ганчір’ям голову. Кашкет з репнути козирком — це було єдине, що залишалось в нього реальним в цьому нереальному світі. Він заспокоював. І змушував жити всупереч усім маячінням цього божевільного всесвіту. Як там Погосян казав? Борги віддавати все одне доведеться?

— Тобто, коли ти від нас до затоки гайнула, то писок до писку з тими двома й зіштовхнулась. І не схарапудилась?

— Я на своєму житті стільки писків та мармиз перебачила, що харапудитись вже й розучилася.

— Ух ти!.. І як же довго життя оте твоє триває?

Такаманохара ледь-ледь, чисто по-жіночому, скривила своє, перемазюкане якоюсь річковою тванню, обличчя, але відповіла:

— Двадцять вісім.

Богдан трохи здивовано глипнув на неї. Ніколи б стільки не дав. Не дивлячись на всю її зовнішню зношеність. Важко в цих азіатках розбиратися.

А потім перевів погляд на мовчазного Ігоря:

— А тобі скільки?

— Вісімнадцять, — буркнув Зоребор Сталева Десниця. І додав: — Буде.

Богдан зітхнув і поблимав очима, намагаючись позбавитись дрібнесенького, але доволі болючого, мерехтіння в них. Це відчували, до речі, і члени його… Екіпажу, чи що?… Якісь незрозумілі наслідки аварії, мабуть. Декому менше треба по