Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

нього таки повернулось оте кляте застаріле божевілля, з якого він ледве викараскався опісля загибелі доньки, Богдан не сумнівався. Бо не могло, не могло існувати в реальному світі ані істот з фасеточними очима, ані дивовижної променевої зброї, ані літальних апаратів, що за лічені хвилини викидають тебе на орбіту Землі. Не могло!.. Напівзабуті галюцинації з інопланетянами набули здатності до повернення.

Це був кінець. Кінець усьому. Роботі, кар’єрі, сподіванням. Це життю кінець був.

— За кінець спинки спробуй вхопитись, — почувся голос Такаманохари. — Ось так, ось так… Там ремені мають бути… Та не швиди ти!.. От вже нетерплячий!

Кременчук затримав дихання й рвучко розплющив очі. Осторонь екрану з блакитною Землею на ньому, Ігор-Зоребор намагався вмоститись в одному з крісел, висячи головою вниз і тіпаючи вгорі ногами. Відносно, відповідно, положення самого Богдана. Сонька керувала його маневрами, міцно тримаючись за спинку іншого крісла. Того самого, в якому мерехтів згасаючою шкірою поранений “світляк”, міцно припнутий до нього чимось, що нагадувало напівпрозорі ремені безпеки. І коли встигла?…

Нарешті, Ігор, відсапуючись, наче після важкої роботи, вмостився й собі. Сонька глипнула вгору на Богдана, що як раз пересувався над нею, і кинула:

— А ти чого розлітався?! Роби, як він!

Голос її аж бринів. Чи то від незрозумілого болю, чи то від цілком зрозумілої розгуби.

Богдан знову заплющив очі.

— Тьху ти!.. — злісно почулося в темряві, а потім цю темряву сколихнуло якесь шарудіння. — Тримайся, друже, тримайся!.. Йох, як же вони тебе… Та за що ж вони тебе?… Тримайся…

І це, наповнене пронизливим стражданням “тримайся!”, так нагадало Богданові його власні слова, розпластані зовсім недавно над тілом вмираючого Погосяна, що він знову розплющив очі. Не має права людина від смерті відвертатися. Якщо, звісно, вона є людиною.

Очі, до речі, розплющив він вчасно. Бо на екрані, який повільно пропливав під ним, на тлі закрутистих хмар якогось циклону, що пересувався над… “Флорида, здається”, — намагалось згадати мапу світу щось, ще остаточно не збожеволіле, всередині Кременчука… Коротше, над цією самою Флоридою з‘явилася малесенька цяточка, яка, втім, доволі швидко зростала, набуваючи форми чорного трикутника. Який рухався вперед своєю основою. Ніхто, окрім Богдана, ще не бачив його. Та й те, чи він сам насправді бачив цю картину, було під великим запитанням.

Внизу почулося слабке, на межі чутності, цокотіння. По тілу „світляка” ще пробігали брижі люмінесцентного сяйва, але раз у раз вони слабшали й слабшали. І шкіра істоти ставала тьмяною й зморшкуватою, схожою на шкіру ящірки, та ще й вкритою дрібнесенькою лускою. Доволі неприємною шкіра ставала.

Але, не дивлячись на це, Сонька не виявляла аж ніяких ознак огиди. А навпаки клопотала біля істоти, майже не тримаючись за її крісло і утримуючись біля того лише завдяки швидким вивіреним рухам. Ти бач, як вона миттєво до невагомості пристосувалась!

Богдан відштовхнув від обличчя міліцейського кашкета, що сюрреалістичне линув йому назустріч, і тим самим відразу ж трохи змінив траєкторію власного пересування.

— Тримайся, тримайся, друже!.. — шурхотіла внизу Сонька. — Я тебе витягну, обов‘язково витягну!

У відповідь — чергова серія слабкого цокотіння: цуй сонь… цуй сонь іа… цуй сонь іа…

Скосивши очі, Кременчук побачив, що Такаманохара щось поправляє на шиї істоти. І раптом…

— Ні… ні… не допоможеш… дістали вони нас таки… дістали…

Богдан аж знову змінив траєкторію свого руху під стелею круглого приміщення: так здригнувся. А Норильцєв ледь не випав зі свого крісла, до якого тільки-но припнув себе напівпрозорими ременями.

Лише Сонька залишалась відносно спокійною. Неприродно „відносно”. Чи неприродно спокійною?

Вона знову щось поправила на шиї „світляка” і звуки його голосу стали чіткішими. Якимись синтезовано чіткішими.

— Не зрозуміло як… Від самої планети переслідують… А, може, це й добре, що ми на себе їхню увагу відволікли?…

Кременчук, врешті решт, роздивився на шиї „світляка” якійсь тоненький обід. Мікрофон, чи що? Разом із тлумачем електронним. А що?! Божеволіти, так до кінця! І раптом в цьому божевіллі Богданові здалося, що вмираюча — а в цьому він вже не мав сумнівів! — істота звертається саме до нього. А наступні слова, мовлені, як і попередні, чистою українською, лише підтвердили цю здогадку.

— Випробувальний політ наш, капітане, невдало закінчується… Вони ж нас просто на орбіті зустріли… Чому напали й досі незрозуміло… Адже істота, що до космосу вийшла, не може злобною бути… Не може… Так нас вчили… Але… Ми сховалися… Знайшли нас і… За ними, капітане, інші прилинуть… Я це відчуваю… Не можна їх до планети підпускати… Не можна… Знищать вони її… знищать…

Раптом істота швидко-швидко замиготіла своєю виродливою шкірою і випнулась усім тілом, ледь не обриваючи ремені кріплення.

— Ні… Ні-і-і-і… — вивернула зненацька себе Сонька. Знову ж точнісінько так само, як нещодавно Кременчук над тілом Погосяна. Наче дражнилось, дівчисько.

— Попередити треба… попередити… — лихоманкове зашепотів „світляк” і шкіра його розпочала остаточно згасати. — Усіх попередити… Захист продумати… Контакт… Капітане! — раптом аж зойкнув він. — Капітане, поклянись, що ти до планети дістанешся… Що попередиш… Заприсягнись!..

І це „заприсягнись” прозвучало так вимогливо й пронизливо, що капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук зненацька не стримався і хрипко кахикнув з-під стелі:

— Присягаюсь, друже, присягаюсь!.. Обов‘язково попередимо! Ось тільки до Гременця дістанемось, так відразу ж і до Президента… Або до ООН…

Сонька скоса і чомусь, як здалося Богданові, ледь презирливо зиркнула на нього й обома руками охопила велику голову „світляка”:

— Чуєш, чуєш?… Клянемося!.. Поклявся він, чуєш?… Тепер тримайся, тримайся, друже!

— Спас… спасибі… — прошелестіло у відповідь. — Я вірю… вірю… ви зможете…

І знову, в останній раз, тіпнувся в кріслі. А шкіра його таки згасла. Остаточно й безповоротно.

Сонька вже не кричала. Не галасувала. Не репетувала Сонька. А просто заплющила свої очі і вткнулась лобом просто поміж фасеточних очей істоти, обіймаючи її обома руками. Щось вологе розмазалося по її щоці, відірвалось від неї, перетворюючись на прозору кульку