Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

зникає у спіралі. Страх! Він заповзає в ніздрі, до рота, він чавить моє тіло. Я стискаю губи. Не допомагає. Смерть. Я вмираю! Вмираю разом із своїм світом, разом із моїм океаном...

Ні! Я не хочу!!!

Мене тягне в спіраль. Усмоктує. Я упираюся ногами й руками в якісь стіни. Яскраве світло б’є мене. Б’є в голову, в плечі, в руки. Проникає під заплющені очі, через повіки потрапляє в мозок. Щось незрозуміле влітає мені у вуха. Я не знаю, що таке звуки, але відчуваю, що це вони. Я впевнений, що це і є кінець.

PRYTRYMUYTE GOLIVKU!

Точно! Це звуки. Щось страшніше за них я не можу навіть уявити.

ZYAVYLYSYA PLECHIKY!

Білі плями навколо мене. Це Сонця. Їх кілька. Сонця, які видають силу-силенну страшних звуків, що вбивають мене. Я ненавиджу ці Сонця. Вони вбили мій світ, мій океан. Тепер вони вбивають і мене. Одне Сонце закриває собою всі інші. Воно наближається. Якоїсь миті звуки, які з’їдали мене ззовні, з’являються у мені всередині. Жахіття! Ці звуки народжуються там, де колись були хвилі океану. Звуки розривають моє горло, роздирають губи.

А-а-а!!!...

VITAEMO! U VAS HLOPCHIK!

«...Ого. Оце сон. Здається, я його вже бачив. А може, й сам писав. Треба в блозі перевірити», — свідомість потроху повертається. Я обережно розплющую очі. Маленька кімната з облупленими сірими стінами. Навпроти мене на канапі — дідуган. Збоку біля вікна на ослінчику — здоровань, який мало не зніс мені півголови, розглядає мій паспорт. Я напівлежу в кріслі. Обережно повертаю голову з боку на бік. Боляче, однак терпіти можна.

— Гостинні ви, бляха муха, — намагаюся зручніше сісти в кріслі.

Бугай-здоровань робить рух мені назустріч, однак дідуган жестом примушує його сісти на своє місце.

— Вибач Мігеля, — англійська дідугана, як, загалом, майже у всіх тут, — на поганеньку трійку. Втім, зрозуміти можна. — Ми не знали, хто ти, і мали переконатися, що нам ніщо не загрожує.

— То як? Переконалися?

— Гадаю, що так.

Мігель простягнув мені гаманець, документи і фотографії, з яких посміхалася Ксю.

— Вона попереджала, — дідусь кивнув на фотографії, — що ти, можливо, з’явишся. Вона — гарна дівчина. Просила тобі передати ось це.

Дідусь підвівся і через столик простягнув мені паперовий конверт.

— Розкриєш, коли підеш. І більше я ніколи тебе не побачу. Ти зрозумів?

Зрозумів я чи не зрозумів, а сперечатися було марно. Я забрав пакет, засунув у кишеню паспорт та фотографії. Заглянув у гаманець. Весело. Мінус двісті євро. Добре, що хоч не взяв усі гроші з готелю.

— А гроші обов’язково було забирати?

Дідусь уперше за час бесіди посміхнувся.

— То плата за збереження пакунка. Бізнес — нічого особистого.

— Мучас граціа, — буркнув я, потер потилицю, яка все ще боліла, і підвівся з крісла.

«Любий Сергійку, якщо ти читаєш цього листа, то виходить, що я таки не впоралася сама і мені потрібна допомога. Окрім того, це означає, що ти правильно все зрозумів і знайшов старого Хосе...»

— Ох, Ксю, голова й досі болить, — промовив я сам до себе.

Листа від сестри я читав у готельному номері. Окрім нього, в пакеті була ще й якась флешка, однак із нею я розбиратимуся потім.

«...Коли я прилетіла на Кубу, то зробила одну помилку. На перший погляд, нічого страшного, у нас вдома на це ніхто б не звернув уваги, однак тут — інший світ. Тепер я змушена тікати й ховатися. На флешці ти знайдеш записи, які допоможуть зрозуміти, що й до чого. Цілую. Ксю».

На флешці виявилося дві папки. В одній із них — кілька фото, в іншій — текстові документи. Я умостився під кондиціонером у номері й почав із текстів.

«Літак пірнув під хмари десь між островом і океаном. Невеличкі пір’їнки хмарок майже не створювали тіні на зеленому тлі внизу. На підльоті до Гавани літак зустрів боковий вітер і почав гратися з ним, неначе з листочком, відірваним від дерева.

— Пристебніть паски безпеки. Ми сідаємо, — прохрипів голос командира.

Я клацнула ременем. Унизу вже було видно якість селища, за мить я почала розрізняти машини, і аж раптом побачила прапор, який колихався на чималому флагштоці просто посеред якогось пустиря. Ще за мить під черевом літака почала проноситися Гавана. Швидше, ближче. Ще швидше, ще ближче. Будинки, машини, край летовища, злітна смуга. Є! Шасі човгнуло по бетону злітної смуги.

— Ура! Браво! — в салоні почали радіти й плескати в долоні.

Я не відривала очей від ілюмінатора. Ось він — острів Свободи. Між ним і мною лише скло ілюмінатора. Аж раптом, якось умить, оплески з правого борту літака різко вщухли. Навпроти, біля злітної смуги, у густій траві валялися рештки величезного пасажирського літака. Обгорілий, розірваний на шматки, він наче намагався щось повідомити нашому літаку, що котився повз. Німу сцену перервав голос капітана:

— Ми в міжнародному аеропорту Гавани «Хосе Марті». Дякуємо, що скористалися послугами нашої авіакомпанії.

Я дістала фотоапарат...»

Я відірвався від тексту, запалив чергову цигарку й увійшов у папку з фотографіями. На трьох знімках було чітко видно рештки літака. Явно не нового. Уламки лежать тут довго, може, ще з часів СРСР. «Могли б і прибрати, щоб не лякати туристів», — подумав я, розглядаючи хвіст літака. Збільшив фото і побачив напис: «Кубана де авіасьон». І цифри бортового номера. Так. Треба пошукати в інтернеті...

...На Кубі є все: ром, сигари, дешеві й не дуже, проститутки, героїн та морепродукти. Єдине чого немає — інтернету. Тобто він є, одначе, по-перше, діє зі швидкістю інваліда, а по-друге,