Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

коли вони мовчали, лежачи на цій не густій траві, на цьому тісному подвір'ячку, над яким немає нічого, крім неба! І досить було вимовити слово «батько», як воно позбавило їх жаданого спокою. То за віщо вона повинна любити його?

— Мамо, — казала Таня, — я більше не буду. Не треба. Як добре, що вони не приїхали! Як це добре. Хіба нам погано вдвох? А що квіти! Я посаджу інші. Назбираю насіння — я знаю в лісі болото, я все зроблю, і на подвір'ї в нас буде знову красиво, набагато красивіше, ніж було досі.

Так мурмотіла вона, не знаючи, що каже, не чуючи, як стукнула клямка на хвіртці, не чуючи голосу матері, яка вже кілька разів повторила:

— Та відчини ж, Таню! Хтось не може ввійти. Мабуть, з лікарні прийшли.

Нарешті Таня звелася на ноги, почула кроки біля воріт і підійшла до хвіртки. Їй, далебі, нікому не хотілося відчиняти, навіть хворим.

Вона сердито спитала:

— Вам хто потрібен? До лікаря? Ви хворий?

Але перед нею стояв здоровий, високий і веселий чоловік. Він був у чоботях, в шинелі полковника і ні про що не питав, а тільки, всміхаючись, дивився їй в обличчя. Як це було дивно!

І раптом позаду Таня почула слабкий материн скрик. Дівчинка трохи заплющила очі і притиснулася до воріт.

«Батько!» Вона зрозуміла це враз.

Він, переступив через дошку, що лежала на землі, посунувся трохи вперед, ніби нахилився над матір'ю і хотів її поцілувати. Мати відступила назад і подала тільки руку. Він покірливо взяв її і потримав у своїх долонях. Другою рукою мати показала на Таню. Батько обернувся так швидко, що на його портупеї рипнули ремінці. Він і до неї простягнув свої великі, широко відкриті руки. Таня ступила до нього. Бліда, вона перелякано дивилася на нього. А він цілував дівчинку в лоб, притискував її голову до себе. Від нього пахло сукном — сукном і ремінцями.

Потім він сказав:

— Ти така велика. Тобі слід було подарувати квіти. А я приніс цукерки.

І, засунувши руку в кишеню, почав витягати коробку. Але кишеня була вузька, а коробка велика — чіпляла за підкладку. Він рвав її пальцями, м'яв коробку, він трудився. Його обличчя почервоніло. Він навіть тихенько стогнав. А Таня ждала, дедалі більше бліднучи. І, вдивляючись в його обличчя, що спітніло, мов у дитини, вона зважувала: добра перед нею людина чи ні.

Нарешті він витяг коробку, подав її Тані. І Таня взяла, не знаючи, що з нею робити, — вона їй також заважала.

Дівчинка поклала цукерки на старі сани біля бочки, в якій було повнісінько води, і краплини одразу ж почали гризти коробку. Вони стукали, як грім у німій тиші, що запала на цьому подвір'ї. Потім прибіг собака, прийшла кицька Козак з котенятами — всі вони спробували обнюхати коробку.

Мати легенько похитала головою. Замислено подивилась на коробку і понесла її в хату.

А Таня лишилася на подвір'ї.

Батько обняв її ще раз.

Тепер, коли боротьба з цукерками закінчилася, він почав говорити. Він був збуджений і говорив дуже голосно, весь час напружено всміхаючись.

— Шкода, що тебе не було на пристані! Ми з тьотею Надею чекали на тебе. Щоправда, ми трохи затрималися на пароплаві. Коля захворів на малярію. Довелося чекати санітарів, щоб його забрали. І уяви собі, якась дівчинка подарувала йому на пристані квіти. Це були лілії, котрих я не бачив уже багато років. Так, уяви собі, вона поклала квіти на ноші. Йому так хотілося, щоб то були ти! Але ти не прийшла.

Таня піднесла руки до скронь, натиснула на них пальцями, наче хотіла спинити кров, що вдарили в лице, і трохи відсторонилася.

— Ти чого, Таню? — спитав батько.

— Тату, не говори так голосно, — попросила вона. — Я дуже добре чую тебе.

І власне подвір'ячко раптом приголомшило Таню тишею.

Батько замовк. Його збуджене обличчя стало суворим. Усмішка збігла з губ. Тільки очі лишалися добрими. Він кашлянув.

І дивно, цей кашель був уже знайомий Тані. Вона так само поривчасто кашляла, коли сумні думки, як холодний вихор, охоплювали її.

Він пильно дивився на дочку, тихенько стискував її плече.

— Я знаю, що ти на мене сердишся, Таню, — сказав він. — Але ми будемо великими друзями, правда?

— Ходімо пити чай, — запросила Таня. — Ви хочете чаю?

— Ого! Он ти в мене яка! — тихо промовив батько, дужче натискуючи на Танине плече.

Вона зрозуміла його і виправилась.

— Ходімо до нас пити чай, тату, — сказала вона. І сльози мало не навернулися в неї на очі.— Адже я ще не звикла до тебе, тату.

Він погладив Таню по щоці.

— Так, ти маєш рацію, Танюшо, — ледве чутно погодився він. — Важко це все у п'ятнадцять років, важко, друже. А все-таки ми будемо друзями. Ходімо пити чай.

І вперше на дерев'яному низенькому ґаночку Таниного будинку