Василь Андрійович Базів - Брати, або Могила для «тушки»

на креденц, на якому з фотографії мило посміхалася його хатня гувернантка в обіймах свого святого сімейства.

Може, комусь би було дивно, а може, й ні, але Василеві в голову не могло прийти думати про цей згорток, заради якого він добровільно разом зі своєю Марічкою офірували найдорожче — радість обопільного сімейного кострища, заради якого він хоч і тимчасово, але неначе прийняв сан вдівця, а вона — європейської заблуди, але найгіркіше — вони разом наділили саном тимчасового сирітства своїх чад.

І робили це знову ж таки начебто заради них! Хіба тут не було над чим замислитися при спогляданні цього флорентійського блукальця у хутрах московського купця, котрий зі свого боку не розумів, чому таку нехіть викликала його грошова гуд ньюз.

— То українські жінки заробляють гроші у вас, а ви заробляєте тут, у нас, — тихо виловлював думки зі згарища душевної бентеги Василь. — Тільки нашим наймичкам копійки перепадають із панського, європейського столу, аби діти з голоду не повмирали, а ви, союзники-інтегратори, гребете тут лопатами із нашими вампірами на пару. Тут є добре місце для бізнесу, кажеш. На цьому цвинтарі європейському. І далі що ви будете робити із цими нашими могильниками, коли похороните у могильній нужді останнього небіжчика? Тут є добрий бізнес…

Бранделлі знітився, бо очікував, що відвідини старшого брата опісля успішної трансакції із молодшим проходитимуть на такій же оптимістичній ноті. Він розгубився також, доторкнувшись до двох протилежних полюсів у цьому невеличкому прикарпатському поселенні — до полюсів, що роздирали обабіч провалля на два скалисті береги цю благодатну землю з її безталанними поселенцями.

— Донт вори, містер Василь, — Бранделлі якось ніяково промовляв. — Для Марічка у нас дуже добре. Марічка уже у Євросоюз. Марічка у нас хорошо. Італія — прекрасна країна. Очень теплий. У нас нема так снігу і зими, як сьогодні у вас.

— Бачиш, Стефку, каже, що у них на Різдво снігу не буває, — якось невпопад віджартовувався Василь, фальшиво посміхаючись.

— Люди кажуть, що то я дурний, а то він дурний. Як ціп. Є Різдво, а нема снігу? Таке дурне ляпнув. — І здавалося, що Юродивий не такий уже безпомічний, як ви­глядало.

— У моїй сім’ї Марічка дуже полюбили. Особливо діти. Вона для них — як мати. Як друга мати, бо моя дружина — актриса. Театр, кіно, гастролі, і я також дорога і дорога — така у мене робота. Бізнес із бізнес. А вони, бамбіно мої, коло неї, як під крилом.

Петрушка відчув, як клубок жалю затулив йому горло і від немічі раптової не стало чим дихати. Ну що тут такого говорив той чоловік? Нічого злого. Але для Василя ця наївна оповідь господаря його дружини, господаря його наймички спопеляла душу:

— Зате її діти тут виростають, як сироти. Уже три Святі вечори пропустила. Вийду з хати на поріг і дивлюся на небо: як зійшла перша зірка, так виглядаю свою Марію. А її все нема й нема. Діти питають: коли прийде мама, а мені серце кров’ю обливається. Сам зі своїми янголятами сідаю до вечері, як вдівець. Ой, не має то так бути на світі. Світ той перевернутий догори ногами. — Далі промовляв уже до ікон: — Бо чому то так, Боже, що вона має годувати чужі діти, а не свої? Чому вона не може заробити копійчину тут, на своїй землі, — на такій хваленій і найбагатшій на планеті українській землі? Чому так мають бідувати люди на цій, Богом нам даній і вкраденій від нас чужинцями землі? У нужді, як Шевченкові наймички, мають скитатися по світах за кавалком хліба українські мадонни. Марія хоч дітей доглядає. А більшість просто туалети миють у панських європейських салонах. Хто перетворив українців на вселенських лакеїв і порозганяв їх, як крук пташенят із гнізда, по чужині?

І було це одкровення неначе волання у пустелі, якою Мойсей водив тих, котрі не хотіли перестати бути рабами. І неначе пустелею стала ця спорожніла без господині селянська господа.

Але враз цю порожнечу окропив, як нечуваний дощ у пустелі, дитячий сміх. До хати, геть розпашілі від вуличного морозу, ввірвалися, як янголи з неба, Михась і Софійка. Діти-безматченки. Якось так виходить, хоч і тимчасово.

Запримітивши чужинця у хаті, неначе знітились і втихомирили миттю галасливий настрій. Але відважна, як завше, дівчинка, що вся вдачею у батька, промовила, як це роблять у цей святий день усі галицькі діти:

— Чи заколядувати вам?

Бранделлі уже чув цю фразу на вулиці і знав, як на неї відповідати:

— Сі. Сі, бамбіно. О, єз, пожалуста, — намагався сподобатися дітям на всіх мовах.

Але від такого недорікуватого поліглотства вони ще більше зніяковіли перед дивним гостем.

— То не наш пан. Він італієць, діти. Наша мама у нього працює. Бавить його діти, — похиливши голову, промовив батько. Чи то стид, чи то провина перед дітьми не дозволяли йому глянути в очі малюкам. У цю мить він відчув, що то він — головний винуватець, що таке діється. Винуватий, бо безпомічний, винуватий, бо мовчить, винуватий, бо не скрутив голову жодному олігархічному вампіру, винуватий, що не взяв вила у руки і не став гайдамакою, що, як і десятки мільйонів, змирився, зламався, побрів у рабство зі стадом таких самих баранів, що звуть себе чомусь народом. Бо що ти сам — кожен із потопаючих у нужді — зробив, аби вибратися із трясовини? Чекаєш вождя, що подасть тобі соломину? Не дочекаєшся, бо всі вони, продажні, ситі і зманіжені слуги народу, лише пудрять тобі щоп’ятниці порожні мізки із гнійного телеящика, а ти, наївна роззява, чекаєш від них манни небесної — замість того, аби взяти їх на вила.