Василь Андрійович Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Сі-сі. Марічка… Мій хата, мій сім’я. Перфекто. Мій бамбіно. Репетитор. Сі-сі. — Бранделлі щиро зрадів, що так швидко знайшов спільну мову при його більш ніж скромному українському словниковому запасі. Але тут уже орудував інший запас — скарбниця почуттів, яка переповнювала його співбесідника. — Ваша вайф Марічка у моїй хаті. Мої бамбіно. Улюлю. Бравісімо.

— Вона живе у вас? Моя Марічка? А ви тут, перед моїми очима, у моїй хаті стоїте!

— Сі-сі. Марічка, моя хата. Вери найс. Екселент хата.

Італієць мимоволі перейшов на свою рідну, розмахуючи руками у захопленій оповіді. Але Василь уже не чув його. Далечінь між ним і нею неначе розтанула у цю незбагненну мить різдвяного дива. Минуло вже не одне Різдво, а колюче слово «остарбайтер» — як ніж у серці, ятрило безнастанно рану. Неначе континентальні байстрюки попід європейським попідтинням, розповзлися, позбавлені кавалка хліба для своїх враз осиротілих байстрюків, українські матері. Коли Василь виводив зболілі риси страждаючої Мадонни на своїх іконах, перед його залитими непрошеними сльозами очима стояла його Марічка і тисячі таких, як вона, галицьких мадонн у чужих світах.

— Моя дружина годує ваші діти, аби не вмерли з голоду тут її рідні діти. Аби я, як Стефаників Гриць Летючий, не пішов їх топити.

Виглядало так, що італієць не розумів того, що чув, але відчував сум у незбагненних звуках чужої мови. Помітивши його збентеженість, Василь спробував дати раду своїм жалям, що розпанахували душу.

— Так ви італієць? І треба ж таке. Ви що, з неба впали? Як ви тут, вибачте, опинилися?

Стефко з непритаманною йому чемністю враз схопився із лежака і закружляв по хаті:

— А може, він перебранець у вертепі? Як Ірод чи тріє царі? Може, ти Ірод, сі-сі? Хі-хі?

— Чекай, Стефку. Ви, пане синьйор, на нього не ображайтеся. Він у нас такий трохи веселий на голову. Мама його нагуляла і залишила бабусі, а сама загубилася десь там на ваших іберійських півостровах. А бабусю він похоронив цього літа. — Василь по-батьківськи гладив по голові чужого дітвака.

— Нема бабусі. Бабуся на Небі, а я сам на Землі. Сам на Землі, — невпопад розридався юний Юродивий, брудними кулачками витираючи мокрі й замурзані очі.

— Саме залишилося дитинча, як билина. Та ще й бачите, таке воно безпорадне, бо бракує йому не тільки бабусі. Про маму він і не чув, що має бути вона у кожної людини. Прибилося до моєї хати. Раз погодував. Другий. Як песеня заблудле. Так і живе тепер зі мною. Рідним став, і люблю його, обділеного непутящими батьками, не менше, ніж своїх. Таке, пане, у нас життя. Усе неначе перевернулося.

Бранделлі хотілося перевести це транснаціональне спілкування у якомога жвавіше русло, але клятий мовний бар’єр незворушно стояв на перепоні. І тоді винахідливий італієць вчинив так, як він це робив завше, мандруючи світами:

— Синьйор Василь, ду ю спік інгліш?

— Єз. Ай ду, — миттю відповів господар. — Італійської, на жаль, не спромігся, але англійською, німецькою, польською, та й російською — ноу проблем. Але нащо ті мови мені тут, у нашій глухомані? Хіба з коровами та курми буду по-англійськи торочити. У нас, пане, науку взяли під ноги. Як і всі ті голови, яких вона тримається. У нас наверху лише дурні і злодії, як писав Франко, «горе вам, бо ведуть вас, неначе сліпих, ошуканці і дурні».

Далі говорили досхочу англійською. Про історію і мистецтво, про античний Рим і древній Київ, про Європу й Україну, про життя і його сенс. І здавалося, що знають вони один одного споконвіків, як це буває при першій зустрічі людей, яких єднає те, що є сильнішим, ніж кровна чи земляцька, чи вікова спільність, а саме спільність світоглядна, яка найчастіше виокремлює з-поміж загалу ту особливу інтернаціональну «націю», що зветься мистецьким цеховим родом.

— А ти де його здибав, цього приблуду різдвяного, Стефку? — враз неначе спам’ятався господар.

— Та він ходив іззаду коляди і плескав у долоні. Тішився. Полюбилася йому коляда. А директор школи каже: покажи йому, Стефку, свою хату. Він пана Василя шукає. Так я його привів до нас. — Хлопцеві здавалося уже тепер точно, що його татові, як він кликав Василя, гість має сподобатися.

— О, Марічка мені дала наказ. Казала її гроші, за роботу у мене, передати моєму чоловіку. Моїм дітям. То я маю передати. То для вас, синьйор Василь.

— То ви що, спеціально до мене їхали, як поштар, аби гроші передати від моєї остарбайтерки для її дитинчат? — одначе не міг второпати до кінця, що діється.

— Нов, нов спеціально. Я тут бізнес. О, вери найс бізнес. Україна — гуд плейс фо бізнес. Много деньги — Україна. Італія — ноу. Ноу гуд фо мані. Крізіс. Тяжело крізіс. Багато мані. Євро. Кеш. Ваші бізнесмени мають, — згадав внучатий племінник Леонардо да Вінчі свою головну роль у цій несамовитій виставі, у яку занесла його креативна вдача.

— Недорікуватий косноязикий неврастенік, — не міг змовчати Василь.

А тим часом Бранделлі витягував зі своєї смішної чоловічої шуби — такі у нас тільки жінки носять — згорток. Той самий, який кілька годин тому вручив йому як аванс українець, але інший. Дуже вже інший молодший брат цього загадкового іконописця у вбогих різдвяних яслах.

— То для вас. Маленькі бамбіно. Я знаю. Кушать. Я тут хорошо заработать. Очень хорошо. Много мані. А то за Марічка робота. — І поклав гроші