Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

— І не так, і не просто, — Андрій замовк, не знаючи, з чого починати. — Як здоров’я?

— Та, дякуючи тобі, поки що нічого. Ну, буває, звичайно, там закрутить або сям заколе, не без того, але жити можна. То що ж тебе сюди привело?

— Та маю проблему — треба знайти одну людину. От і вирішив спочатку проконсультуватися у спеціаліста з розшуку.

— Ну-ну?

Слідчий присунувся ближче, майже ліг грудьми на стіл. В очах засвітилась цікавість.

— Знаєш таке місто — Галютин? Дніпропетровська область.

— Ну-ну, і що?

— Так ось, мені терміново потрібно знайти там одну дівчину — високу білявку. Вона поїхала туди до своєї тітки, тітки Насті, яка живе у старому будинку на кілька квартир. На будинку параболічна антена. Ага! Ще у білявки родимка на правому плечі.

Очі слідчого примружились, і на обличчі проступила єхидна й водночас завзята посмішка.

— І це все? — запитав він нарешті.

— На жаль, усе.

— А… інша дівчина тебе не влаштує? — почухавши потилицю, після невеликої паузи поцікавився слідчий.

— На жаль, ні.

— Хм… — він замислився. — Ще скажи, що ця твоя справа термінова?

— Ну… досить термінова.

— І що, ти збираєшся туди їхати?

— Збираюся, і якнайшвидше.

— Хм… А на хріна, докторе, вона тобі здалася, якщо не секрет?

— Хм… — тепер зам’явся Андрій. — Як тобі сказати? Взагалі-то не мені, але я обіцяв допомогти. Словом, мушу…

— Ну що ж, у тому Галютині працює, принаймні працював до останнього часу, один колега з мого випуску. То я спробую зараз розшукати його по телефону і хоч щось з’ясувати.

— Гадаєш, ми зможемо її знайти?

На це слідчий тільки засміявся:

— Шукати будеш ти, дорогенький, якщо вже у приватні детективи подався. А міліція — структура державна. У неї й без тебе клопоту вистачає, їй своїх білявок ловити треба. О! — несподівано зрадів він. — А в нас у слідчому ізоляторі якраз є одна — як навмисне, гарна, білява. Може, глянеш? І в таку далечінь їхати не доведеться.

— Та ні, дякую, — не прийняв жарту Андрій.

— Ну як хочеш. Я ж як краще… Тоді заходь за дві години.

Слідчого Івана Бідованця Андрій знав уже майже п’ять років. Тієї ночі, коли під час однієї операції того поранили ножем, Андрій чергував у лікарні. Довгий кухонний ніж буквально простромив чоловіка наскрізь у верхній частині живота, пошкодивши селезінку та деякі судини. Коли пораненого привезли до лікарні, він, як кажуть, уже почав пускати бульки. Андрій і досі згадував, як той мало не помер просто на операційному столі, але йому пощастило, точніше, їм обом. Після того їм з Бідованцем часто доводилося зустрічатися в різних службових справах і вони заприятелювали. Навіть кілька разів їздили до Іванових батьків, у місця, багаті на білі гриби.

Бідованець впорався оперативно. Коли Андрій зайшов до нього через дві години, на столі вже лежав аркуш паперу з нотатками, а сам слідчий смикав вуса і задоволено посміхався.

— Що, невже знайшли? — не повірив Андрій.

— Багато хочеш! — обурився той. — Я тобі що, Шерлок Холмс? Я ж казав, що шукатимеш сам. Але дещо з’ясувалося, якщо ти, звичайно, нічого не наплутав. Слухай сюди. Галютин донедавна був зовсім маленьким містечком, точніше, селищем міського типу. Невеличкий такий собі центр з кількох будинків, кінотеатру, залізничної станції та базарної площі. Років двадцять тому в Галютині збудували склозавод, трохи пізніше — електростанцію, за рахунок чого місто й розрослося. Зараз там десь сорок тисяч жителів. Доганяєш, про що я? Коло твоїх пошуків обмежується отою базарною площею плюс двісті-триста метрів туди-сюди, кілька вулиць.

Решта — це багатоповерхові сучасні будинки або маленькі приватні, там і ходити не варто. Ось так, усе елементарно, Ватсоне. З тебе могорич. Ти оцінив, як я тобі все наче на тарілочці? Ну а супутникова антена й родимка на правій груді — це вже твої проблеми.

— На правому плечі, — виправив його Андрій.

— Дарма, — вів своєї Бідованець, — теж сексуально.

Після цього він переможно відкинувся на кріслі і прийняв попередню розслаблену позу. Проте його приятеля жарт не розвеселив.

— Вельми вдячний, — стримано сказав Андрій, усе ще не вірячи, що так просто вирішилась проблема.

— Радий був статися в нагоді, — у тон йому відповів Бідованець. — Бажаю приємної подорожі.

Усе виявилося так елементарно! Хто б міг подумати!

А невдовзі Андрій уже був на вокзалі. За останні три години йому вдалося записати протокол нічної операції, вмовити Варцаб’юка (знав би хто, чого це коштувало: довелося розповісти про всі свої нічні пригоди), оформити триденну відпустку за власний рахунок і, нарешті, влаштувати на три дні свого собаку, якому Андрій був зобов’язаний усім, що довелося пережити за останню добу, а тепер ще й несподіваною подорожжю в чортзна-яку далечінь, до того ж у ролі приватного детектива.

Галютин виявився невеличким і